Антология - Невідоме Розстріляне Відродження

– Дмитро?

– Ні (досадливо), він – Семен.

– А. Ти і з ним вже?

– Він такий гарний.

– А Дмитро?

– Ну, що за мораль? Він же без мене десь певно гуляє, коли я не можу.

– Так, для чого ж ви живете вкупі.

Засміялася Ніна і враз серйозно:

– Ну, мені так добре, і йому зручно. Так прийдеш? Звичайно, Дмитрові нічого невідомо. Доповідь буде про Леніна.

Майнула хвостом, побігла.

«Яка нудьга. Оборка на платті і поруч Ленін. – Засміялася: – Як чудно іноді все перемішується». Прийшов Данило. Довго балакали і, як завжди, коли вдавалося когось заспокоїти, був у Катерини спокійний і веселий настрій. Одяглася, вийшла.

«…А чудна ця дівчина – певно когось чекає, а він спізнився ракалія…»

«…Цей непман солодко пообідав. Руки в кишенях, а пальці ледве ворушаться…»

стає легко, як у степу після дощу. Вдома писала увечері допізна.

Кинула олівця, слухала. Десь унизу гудів натовп і гомонів трамвай. Здавалося, що життя це точка з тисячами ниток у всі боки, таке різноманітне, таке хороше. І досадно було тільки одно, що прожити можна тільки по одній ниточці. Яку не візьми, а все по одній. Чому не можна бути разом і чоловіком, і жінкою, і цією зсохлою мухою, що жила літом. Ну, чому не можна жити хоч два рази. І почувається великий сум за життям незнаним і недосяжним чужим життям. Почувається нове щось, а мусить гинути серед старих, перешитих наново поглядів і не може вирватися. Не може.

Несила людині стрибнути за обрій…

Ах, цей Михайло… Бачить вона море широке, ясне, а крил немає щоб перелетіти це море.

Пожити б на всі заставки. Хоч хвилину пожити, як житимуть люди потім, колись, досадно все ж таки бути угноєнням для майбутнього.

В кімнату блідо зазирав місяць. Почала роздягатися та щось заворушилося біля дверей. Відчинила.

Засунувши голову між коліна, сидів чоловік. Покликала. Голову сонно підвів, подивився каламутними очима.

– Їсти.

– Зараз, заходьте обігрітися.

Але він дивився немигаючим поглядом.

– Їсти.

Прибігла, принесла, в руку поклала, почала кликати знов:

– Зайдіть, зараз буде чай, супу зваримо, – за плече взяла.

Той схопив кусень і, вирвавшись, вибіг на вулицю. Пішла до себе, хотіла начистити картоплі, але згадала, що на обід тоді не стане. Закипів чай, налила в шклянку, кинувши таблетку сахарину. Полізла в ящик, щоб узяти хліба, але згадала, що більше немає. Випила так.

Почувала, як болять ноги і голова крутиться, але перемогла себе й пішла на роботу. Було вже дванадцять і вулиці були тихі.

Зустріла Михайла.

– Ти сьогодні на вночішній, я теж.

– Ідем разом, – а в самої голову колом стисло. Похитнулася. Піддержав.

Додому привів. Як ішла – не пам’ятає, вдома краще стало… Михайло докоряв, а їй соромно було за слабість.

– А тобі що? Всі ви хороші, всі пиляєте: і Галя, і ти, а що з ваших слів.

А Михайло думав: «Ну, що з нею робити? Вперта така і ніяк її не переконаєш. Знаю, коли б схотіла, – могла б жити й краще, але всі голодують, то й вона не може про їжу думати».

Був злий на Катерину за те, що всякий, хто схоче, може тягнути з неї соки.

А весна владно будила землю. Ішла Марійка вулицею й побачила проти себе об’яви…

Показовий суд над проституткою.

Цікаво. Треба зайти. Проходили – Данило, Катерина, Петро; убік шугнула, а серце застукало… Не змінився він майже.

Зайшла усередину. Сіла. Шукала очима.

– Суд іде.

Встали всі. Витягнула й собі шию. Ледве не впала: і він в суді. Що він буде казати про неї? Злякалася, – ніби від слів його залежало все… А як покарає? Вибігла.

Опинилась наприкінці міста, знов сила якась тягла туди, де судитимуть її. Як повернулася, скінчився допит свідків. Почалося обговорення.

– Слово належить прокуророві.

Встав Іван, почав. Кожне слово кололо у саме серце. І хто ж! Він – Іван.

– Ах ти, сволоч проклята! – Встала, стиснула руки. – І вбити тебе мало.

– Тихше, тихше, – закричали на неї. Сіла. Скінчив той…

Підвівся Данило. Напружилася Марійка: «А що скаже він. Те ж саме? Ні». Той почав ще здалека, як ішла вона в місто, з села, як голодувала, як перше там, на задвірках, віддалася і як…

– Правда, правда, – шепоче Марійка.

Він все знає. Радісно підійде вона до нього і все-все розкаже, а він допоможе…

Суд скінчився і присуд був: «Ні, не винна». Коли виходили, за руку Данила.