Антология - Невідоме Розстріляне Відродження

Лягла, під голову руки поклала, довго в стелю дивилася.

Михайле… Михайле… не може вона так любити.

Зве він її твердою, залізною, а не почуває, як іноді залізо те дзвенить і кличе, але як доторкнутися до нього, то завмирає і знову стає холодним і байдужим.

Так було й сьогодні.

Петро застав Михайла вдома, як увіходив, помітив, що той заплющив очи, прикинувся, що спить.

«Ну, хай, – подумав, – от чудаки!»

Михайло лежав, обернувшись до стіни, і все про Катерину, про Катерину, таку ніжну й хорошу, думка.

Здавалася всім вона такою спокійною, але знав він, – опалена вона тим вогнем, що ніколи не дає заспокоїтись, завжди жене чогось шукати: все далі й далі і робить життя радісно отруйним і гарним до болю. Знає він, чого вона така біла і очи чого такі темні стали. Казала:

– Ти єдина людина, якої я не соромлюся. Все я тобі скажу. У мене душа злиняла, була вона запашна і ясна, як день весняний, а стала вогка й темна. Іноді я і тебе ненавиджу, і себе, бо погані ми, не такі, як я хочу, не такі, якими будуть колись люди, коли настане та гармонія. Просто дихнути нічим. Але, видно, далеко той час, що я й уявити собі не можу, хоч роблю, будую її, ту гармонію сонячну… Я жити хочу. Жити хочу повно, не для майбутнього, а для сучасного. Знаєш, так гарно мені з тобою, а раптом буває, що станеш чужим ти, та й не тільки ти… Дома, на селі батько й мати здавалися мені іноді зовсім незнайомими, чужими. Так, ніби я в гостях була. І от після фронту, де багато зосталося таких хороших і рідних, я тепер часто почуваю себе в гостях, ніби я маю скоро піти кудись до нових людей, до нового життя. От, я щира з тобою зараз, а потім буду себе лаяти за це, бо здається мені, що й ти не розумієш мене.

Михайло:

– Я тобі допоможу.

Вона:

– Я зовсім не хочу твоєї допомоги. Я просто хочу, щоб ти знав, чому я іноді така ворожа тобі і щоб ти тоді не балакав зі мною.

– Добре, як хочеш.

І почував Михайло:

– Хороша… Ех, Катю, погано, коли думки стрибнуть за межу, яку життя встановило.

І згадав знову темні очи й слова вперто бентежні.

– Не зігнуся, а зламаюся – туди й дорога. Значить, слаба я і ранок далеко…

– Михайло, – перебив Петро його думки, – та кинь придурюватися, я ж знаю, що ти не спиш. Ти б одружився з дівчиною, яку любиш?

– Просто, любив би і все… Не знаю.

Петро одягся й вийшов, а Михайло думав далі.

«Чудні вони всі, сами собі роблять перешкоди, а потім б’ються. От і Катерина… Роби найкраще, наскільки життя дозволяє. Вище голови не стрибнеш все одно. Не треба своїм почуттям давати волю. Треба для себе самого партдисципліну завести. Щоб якби Губком дозволив всякому робити, що він схоче?»

Степи мої, степи мої, такі хороші, хороші, зелені.

Чи дума на вас впала, чи татари прийшли ордою знов, чи огнем вас попалено, пожежею спепеліли, що сумні ви такі, невеселі? Чому квітками ви не ряснієте, чом річкою-стрічкою не вітаєте? Повсихали річки ваші блакитні, погоріли байраки зелені, а вночі вітер не віє, а ранком птахи не кличуть…

Чи тебе не орано, не сіяно, чи тебе кинуто напризволяще, що не видно ні жита, ні пшениченьки, що не струниться колос.

От туга впала, впала, сповила, немає ні билини. Лише могили стоять та сумують, хмар виглядають, дощів чекають. Хліба не вродило. У декого ще було, а в декого і хата сіріша стала, і сонце йому не світить. Ґавенятами роти дітвора розкриває. Просить.

А степ чорним сумом вкрився, а степ загорнувсь в сіру спеку, скам’янів, застиг.

А небо біле, біле, хмари лише з-за обрію носа показують, хмари не хочуть обтерти промінястий піт на сонці, і він спадає окропом на плечі й спини. Здається, що все заснуло. Земля парує, чорна й суха. Між килимами вузька стежка, по ній суне хмара й звідти долітає монотонне й сонне.

Ходить по селі нужда нужденна, здушує порожні шлунки костистою рукою, ходить по селі, виглядає…

– Гей-гей, цоб-цобе.

На селі розмова:

– Ой, ще й хліб погорить.

Не співає молодь увечері, не сидять на призьбі старі, спльовуючи гіркий махряк, навіть плачу не чути вже.

Сірим порохом вкрите зелене листя, жовта вода болотом стала.

Не виходить молодиця хату мастити й квітками квітчати.

Ех, не виходить.

Виряджала стара Палажка доньку Марійку. Виряджала, казала:

– Іди, доню, шукай долі, а нам, старим, тут загибати. Іди, може, чим допоможеш.

Пішла. Узяла адресу тітки Горпини й Данилову, зав’язала у хустку, заховала.

Місто. Ніч. Вітер. Туман і вогні.

Як поглянеш згори, огненною стрічкою лягло воно рівно, намистом огні над Дніпром розпустило. З неба зорі попадали долі, по землі.