Оскар Уайльд - Портрет Доріана Ґрея [збірник]

Творення таких-от світів, гадав Доріан Ґрей, і становить справжню суть життя чи принаймні частину цієї суті. І у своїх пошуках почувань нових і захопливих, що містили б істотний для романтики елемент незвичайного, він часто свідомо засвоював ідеї, чужі власній вдачі, і піддавав себе непомітному їхньому впливу, а потому, спізнавши, так би мовити, їхній смак і задовольнивши свою інтелектуальну цікавість, облишав їх з тією чудною байдужістю, що не тільки не суперечить гарячому темпераментові, але навіть – з погляду деяких сучасних психологів – незрідка є умовою його.

Одного разу прокотилась чутка, що Доріан Ґрей збирається прийняти римо-католицьке віросповідання; як на правду, то католицькі ритуали завжди приваблювали його. Щоденний обряд принесення жертви, достоту страшніший за всі жертвоприносини давнього світу, зворушував Доріана – як своїм величним нехтуванням наших почуттів, так і своєю примітивною простотою та одвічним пафосом людської трагедії, що її він мав символізувати. Доріан любив стояти навколішки на холодних мармурових плитах і спостерігати священика у цупкому парчевому далматику, [78]коли той звільна здіймав білими руками покрову зі скинії або підносив схожу на скляний ліхтар і оздоблену коштовностями дароносицю з блідою облаткою всередині, – під іншу хвилю й справді можна було повірити, що це таки «panis caelestis», хліб янголів; або коли священик в одінні страстей господніх кришив гостію над чашею і вдаряв себе у груди, караючись гріхами людськими. Його чарувало куріння кадильниць, що ними, наче пишними золотими квітками розмахували поважні видом хлопчики в пурпурі й мереживах. А виходячи з церкви, Доріан не без цікавості позирав на похмурі сповідальні і часом засиджувався в їх тьмяній тіні, прислухаючись до шепотів чоловіків та жінок, що через витерті ґрати виповідали правду своїх життів.

Проте формально Доріан ніколи не приставав на ту чи іншу віру або догмати, усвідомлюючи, що це обмежило б його розумовий розвиток, – він не мав найменшого наміру приймати за постійне житло заїзд, придатний лише на одну ночівлю чи на кількагодинний притулок серед ночі, коли самий тільки молодик вимальовується на беззоряному небі. Деякий час Доріана цікавив містицизм, з його дивовижною снагою перетворювати буденне на щось незвичне й таємниче, поруч якого завжди йде антиномізм, [79]що підступно заперечує потребу моральності. В іншу пору він схилявся до матеріалістичних доктрин німецького дарвінізму, захоплений концепцією абсолютної залежності духу від певних фізичних умов, патологічних чи здорових, нормальних чи анормальних. Доріан з гострою насолодою зводив людські думки й пристрасті до функції якої-небудь клітини сірої речовини мозку чи білого нервового волокна. Та все ж таки, хоч які там були ці теорії про життя, вони виглядали Доріанові на ніщо супроти самого життя, як такого. Він гаразд розумів безплідність усіх мудрувань, відірваних від реальності й досвіду. Він знав, що чуття людські мають не менше, аніж душа, явити своїх духовних таємниць.

Отож один час він узявся за вивчення ароматичних речовин та секретів їх виробництва – сам переганяв пахучі олії, палив запашні смоли Сходу. Він побачив, що кожен стан душі має двійника в житті почуттів, і поклав собі відкрити справжній їх взаємозв’язок. Чому, скажімо, ладан – нагонить на нас містику, сіра амбра – розпалює пристрасті, фіалка – пробуджує згадки про мертві романи, мускус – каламутить мозок, чампак – розкладає уяву? Він часто мріяв скомпонувати цілу систему психологічної дії різних запахів, вивчаючи своєрідні впливи ніжно-пахучих коренів, духмяних квіток, обважнілих від пилку, ароматних бальзамів, темнобарвної духовитої деревини, нарду, що спричинює слабість, говенії, що позбавляє людей розуму, алое, що, кажуть, зцілює душу від туги.

Знов іншим часом він цілковито віддавався музиці і в своєму будинкові, у довгій залі з ґратчастими вікнами, де стелю було розмальовано циноброю із золотом, а стіни покривав оливково-зелений лак, улаштовував незвичайні концерти. Пристрасні цигани зривали дикі ноти зі своїх маленьких цитр, статечні тунісці в жовтих шалях перебирали туго напнуті струни величезних лютень, оскалені негри монотонно вдаряли в мідяні барабани, а стрункі індуси в білих чалмах, схрестивши ноги, сиділи на червоних матах і, граючи на довгих очеретяних та латунних сопілках, заворожували, – чи вдавали, що заворожують, – великих кобр і жахливих рогатих гадюк. Різкі паузи та пронизливі дисонанси цієї варварської музики зворушували іноді Доріана – коли грація Шуберта, прекрасна елегійність Шопена, могутня гармонія самого Бетговена анітрохи вже не зачіпали його.