Оскар Уайльд - Портрет Доріана Ґрея [збірник]

– Якої це, Гаррі? – байдуже запитав Доріан.

– О, це розрада безперечна! Відбити собі чийогось коханця, коли втрачаєш свого. У світському товаристві це завжди виправдовує жінку!.. Але Сібіл Вейн – таки зовсім інакша, ніж ті жінки, що їх ми здибуємо на кожному кроці. Цьому правда, Доріане. Є щось прекрасне в її смерті. Я радий, що живу у вік, коли трапляються такі дива. Вони вселяють у нас віру в реальність пристрасті, кохання, романтичних почуттів, на які ми звикли дивитись іронічно.

– Я був страшенно жорстокий з нею. Ви забуваєте це.

– Е, Доріане, жорстокість, одверта жорстокість, жінкам до вподоби більше за будь-що інше – їхні ж інстинкти напрочуд примітивні! Ми їх емансипували, та вони однаково лишаються рабинями, які шукають собі панів. Вони люблять, коли ними попихають… Я впевнений, що ви ту мить були незрівнянні! Ніколи я не бачив, щоб вас усерйоз переймав гнів, але уявляю – тоді було на що подивитись! І до того ж позавчора ви сказали одну річ, яка спершу мені здалася просто примхою вашої уяви, але тепер я таки переконуюсь, що то було дуже слушне, і воно чудово з’ясовує всю справу.

– А що я такого сказав, Гаррі?

– Що Сібіл Вейн уособлює для вас усіх романтичних героїнь; що одного вечора вона Дездемона, іншого – Офелія; що, вмираючи Джульєттою, вона оживає Імогеною.

– Тепер вона вже не оживе, – тихо мовив Доріан, затуляючи обличчя руками.

– Ні, вона вже не оживе, вона відіграла свою останню роль. Але вам її самітна смерть в обшарпаній акторській кімнатинці повинна здаватись таким собі дивним і похмурим уривком з трагедії джекобіанських часів, [62]чудовою сценою з Вебстера, Форда чи Сіріла Тернера. Ця дівчина ніколи не жила у справжній дійсності, тому вона ніколи, власне, і не вмирала. Для вас, в усякому разі, вона завжди була мрією, фантомом, що оживлював Шекспірові п’єси, сопілкою, через яку Шекспірова музика звучала багатше й життєрадісніше. І досить їй було тільки торкнутись реального життя, як вона ранила його, а воно ранило її, і дівчина покинула цей світ. Можете тужити за Офелією, якщо вам хочеться; посипайте голову попелом, бо Корделію задушено; кляніть небо, що загинула дочка Брабанціо, [63]– але не проливайте сліз над Сібіл Вейн. Вона була менш реальна, ніж усі вони.

Запала мовчанка. В кімнаті сутеніло. З садка нечутно вповзали сріблясті тіні; кольори звільна розпливались у сіро-каламутне тло.

За хвилину Доріан Ґрей звів очі.

– Ви, Гаррі, допомогли мені зрозуміти себе самого, – пробурмотів він, полегшено зітхаючи. – Я й сам відчував усе те, що ви сказали, але якось побоювався цього і не всьому міг дати раду… Як же добре ви знаєте мене! Але ми не розмовлятимем більше про те, що сталося. То було незрівнянне переживання – і на тому все. Хотів би я знати, чи ще подарує життя мені що-небудь таке ж надзвичайне…

– Все ваше – ще попереду, Доріане. Для вас, із вашою чарівною вродою, немає нічого неможливого в світі.

– Але хіба я не змарнію, не стану старим і зморшкуватим? Що тоді?

– О, тоді!.. – лорд Генрі підвівся, збираючись іти. – Тепер перемоги самі приходять до вас, а тоді, мій любий, вам доведеться боротися за кожну з них… Але ні, ви повинні зберегти свою вроду. В наш-бо вік люди занадто багато читають, щоб могли бути мудрими, і занадто багато думають, щоб могли бути прекрасними. Тому ми не можемо злегковажити вас, вашу вроду… Ну, а зараз вам пора одягатись і їхати до клубу. Ми й так уже трохи припізнилися.

– Ні, я, мабуть, поїду просто в оперу, Гаррі. Я так стомився, що мені не до їжі. Який номер ложі вашої сестри?

– Здається, двадцять сьомий. Це в бельетажі, і на дверях ви побачите її ім’я. Шкода, що ви не поїдете зі мною на обід.

– Я не зміг би зараз їсти, – втомно зауважив Доріан. – Проте я страшенно вдячний вам за все, що ви мені сказали. Ви, я певен, найкращий мій друг. Ніхто ніколи не розумів мене так, як ви.

– Ми лише на початку нашої дружби, Доріане, – відповів лорд Генрі, тиснучи йому руку. – До побачення. Сподіваюся побачити вас до пів на десяту. Пам’ятайте – співає Патті!

Коли лорд Генрі пішов, Доріан шарпнув дзвінок, і за кілька хвилин Віктор приніс лампи й опустив штори. Доріан нетерпляче ждав, коли він вийде. Здавалось, камердинер порається неймовірно мляво.

Тільки-но Віктор вийшов з кімнати, як Доріан метнувся до ширми й відсунув її. Ні, ніяких нових змін не було. Певно, до портрета звістка про смерть Сібіл Вейн дійшла раніше, ніж до нього самого. Портрет сприймав події відразу ж, як вони ставалися. Злостива жорстокість спотворила гарні обриси рота в ту саму мить, коли дівчина випила отруту, чи що там було… А може, портретові байдуже до вчинків? Може, він відбиває лише те, що діється в душі у живого Доріана? Юнак розмірковував над цим, сподіваючись колись побачити на власні очі, як змінюватиметься портрет, і аж здригався від самої цієї думки.