Оскар Уайльд - Портрет Доріана Ґрея [збірник]

– Які ж саме? – спитав лорд Генрі, беручись до салати.

– Ну, про життя, про кохання, про насолоду. Словом, усі ваші теорії, Гаррі.

– Єдине, що варте теорії, – це насолода, – неквапливо промовив лорд Генрі своїм мелодійним голосом. – Але боюся, я не маю права претендувати на цю теорію. Її створила Природа, а не я. В насолоді Природа випробовує людину і насолодою ж виявляє своє схвалення. Щаслива людина – завжди добра, але добра – не конче щаслива.

– Але кого ж ти вважаєш добрим? – запитав Безіл Голворд.

– Атож, – приєднався до художника Доріан, відкинувшись на стільці і дивлячись на лорда Генрі з-над розкішного букета пурпурових ірисів, що стояв посеред столу, – кого ви вважаєте добрим?

– Добрий той, хто живе у злагоді з самим собою, – відповів лорд Генрі, торкаючись ніжки келиха білими, немов відточеними пальцями. – А хто мусить жити в злагоді з іншими людьми, той у розладі з самим собою. Своє власне життя – це найважливіше. Що ж до ближніх, то якщо кому смакує філістерський чи пуританський дух, він може собі козиритись перед ними власною моральністю, але насправді ближні його не обходять. До того ж в індивідуалізму, безперечно, вища мета. Сучасна мораль вимагає від нас погодження з приписами часу. Я ж, однак, вважаю, що для кожної культурної людини годитися з нормами своєї доби – це щонайгрубша неморальність.

– Але ж ти знаєш, Гаррі, коли людина живе тільки для себе, вона розплачується за те жахливою ціною, – зауважив митець.

– Авжеж, у нас за все нині правлять надміру. Мені здається, справжня трагедія бідних якраз у тому, що вони не можуть дозволити собі нічого, крім самозречення. Красиві гріхи, як і красиві речі, – привілей багатих.

– Людина за таке життя розплачується не грошима.

– А чим же ще, Безіле?

– Ну, хоча б докорами сумління, стражданням, нарешті, свідомістю свого морального занепаду…

Лорд Генрі знизав плечима.

– Любий мій, середньовічне мистецтво чарівне, але середньовічні емоції віджилі. Щоправда, як на письменство, вони ще годяться, але якась річ тільки тому й стає здала для письменства, що нею в житті перестали користатись. Повір мені, цивілізована людина ніколи не кається в пережитих насолодах, а людина нецивілізована – не знає, що таке насолода.

– Я знаю, що таке насолода! – вигукнув Доріан Ґрей. – Це обожнювати кого-небудь.

– Певна річ, це краще, ніж бути обожнюваним, – відказав лорд Генрі, вибираючи собі фрукти. – Страх набридливо терпіти, як тебе обожнюють. Жінки ставляться до нас, представників чоловічого роду, точнісінько як людство до своїх богів. Вони поклоняються нам і вічно дозоляють своїми проханнями.

– А я гадаю, вони просять у нас лише того, що перше вже дали нам, – упівголоса й серйозно мовив Доріан. – Вони пробуджують у нас Кохання і мають право сподіватися його від нас і для себе.

– Це абсолютно слушно, Доріане, – піднесеним тоном підтвердив Голворд.

– У світі нема нічого абсолютно слушного, – заперечив лорд Генрі.

– Ні, Гаррі, таки є! – вигукнув Доріан. – Ви ж самі добре знаєте, що жінки віддають чоловікам найдорожче, що мають.

– Можливо, – зітхаючи, погодився лорд Генрі. – Але вони незмінно вимагають його назад, і то все в дрібній монеті. Ось із чим морока. Жінки, як зауважив один дотепний француз, запалюють нас на шедеври, та ніколи не дають змоги їх творити.

– Гаррі, ви вже зовсім неможливий! І чого ви мені так дуже подобаєтесь?

– Я вам завжди подобатимусь, Доріане, – відповів лорд Генрі. – Може, вип’ємо кави, друзі?… Офіціанте, принесіть кави, коньяку і цигарок… Ні, цигарок не треба, у мене є… Безіле, я не можу тобі дозволити палити сигари, візьми цигарку! Цигарки – це довершений взірець довершеної насолоди, витонченої, гострої, але такої, що не дає повного задоволення. Чого ще бажати?… Авжеж, Доріане, ви завжди любитимете мене. Ви бачите в мені втілення всіх гріхів, які не маєте духу вчинити самі.

– Що за дурниці ви правите, Гаррі! – скрикнув юнак, прикурюючи від вогнедишного срібного дракона, що його офіціант поставив на стіл. – Краще от їдьмо до театру. Коли ви побачите Сібіл на сцені, перед вами відкриється новий ідеал життя. Вона явить вам щось таке, чого ви не знали ще досі.

– Я вже знаю все, – з утомою в очах мовив лорд Генрі. – Проте я завжди охочий до свіжих вражень, хоч боюся, що для мене їх уже не лишилося. А втім, хто й зна? Може, ваша чудова дівчина і розворушить мене. Я люблю сцену – вона куди реальніша за життя. Ну що ж, ходімо! Доріане, ви поїдете зі мною. Мені дуже прикро, Безіле, але в моїй кареті лише два місця. Тобі доведеться їхати за нами в кебі.