Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Ну що тут? – спитала Понамка, я аж злякався, так вона непомітно підійшла.

– Он, постріляв, – показав я. – А залишки відступають до пристані.

– Один, два, три… – Непийпиво, який теж підійшов, рахував. – Ти вбив тринадцятьох!

Він подивився на мене водночас і з підозрою, і з захватом.

– Ти кращий за слугу! Але про це пізніше, зараз треба добити їх!

– Вони озброєні, – намагався вгамувати я панича.

– Вони вабоїли братів наших! Мусять загинути! Напрод! – Непийпиво кинувся бігти з кущів на дорогу, я стрибнув, ледь встиг схопити його за ногу і повалити.

– Ні! Ні! На дорозі нас легко вбити! – закричав я, коли побачив, що Непийпиво заніс наді мною шаблю.

– На дорозі ми дійсно будемо як на долоні. Треба йти кущами, – підтримала мене Понамка.

Непийпиво заричав від люті, але ж розумів, що моя порада слушна.

– Ходімо! І не смій більше чіпати мене! – наказав Непийпиво.

Ми побігли кущами у бік пристані. Якби бандити зробили засідку, то нам би був кінець. Залишалося тільки сподіватися, що вони заклопотані порятунком. До того ж Непийпиво біг попереду і мав прийняти на себе перші кулі. Потім я зупинився. Непийпиво та Понамка зникли у кущах, а я побіг до фортеці. Все ж просто. Бандити спробують втекти на кораблі. І той корабель кулями не візьмеш, потрібно щось серйозніше. Гранатомет! Він лежав зараз перед брамою Застави, серед трупів бандитів. Я мчав кущами, гвинтівка за спиною, у руках тримав пістолет. Про всяк випадок.

Ось лісок закінчився, попереду була Застава. Я зупинився. Лячно було вибігти на відкриту місцину. А що, як хтось з бандитів залишився і чекав? Але вони мусили бігти до свого корабля, а не сидіти тут. Хай йому грець!

Побіг. Тиша, жодних пострілів. Онде бандит з гранатометом. Біля нього трупи товаришів. Я посміхнувся. Добряче їм вмазав. Не любив бандитів, ще з колонії, де мені від них було багато неприємностей. Найгірші були охоронці, а потім блатні, які розповідали всім, які вони круті і незалежні, а самі служили адміністрації. І добре, що їх постріляв! Зняв гранатомет зі вбитого. І відчув погляд. Зі стіни. Хтось із слуг. Я озирнувся і побачив спис, ще летів зі стіни. Ледь встигнув відстрибнути, спис встряв у землю майже там, де стояв я. Ще один спис полетів. Я схопив автомат одного із вбитих і дав чергу.

– Ви що, подуріли? Свого не пізнаєте! – закричав на слуг. – Скаржитимуся моєму пану, самому Набоці, він вас провчить!

Чи постріли вплинули, чи мій крик, але списи більше не летіли зі стін. Я побіг з гранатометом до пристані. Їхати туди верхи було легко та швидко, але бігти з гвинтівкою, гранатометом, пістолетом і набоями важко. Я швидко почав задихатися. З бігу перейшов на ходу, потім і зовсім зупинився, щоб перевести подих, бо серце вистрибувало з грудей, піт заливав очі. Коли почув стрілянину. Спочатку автомати. Один, два, більше. А потім загримів кулемет. Здається, важкий. Я знову кинувся бігти, хоч не мав сил. Ледь-ледь добіг до пагорба, за яким пристань. Поліз на гору.

– Тримайся, Непийпиво, тримайся! – пізнав голос Понамки. Біг до них.

– Понамко, це я! – попередив, щоб не вистрелила.

– Красю, де ти подівся? – кричала вона розлючена.

– Бігав за гранатометом! – хрипів я, нарешті побачив її у кущах. Вона сиділа над скривавленим Непийпивом, намагалася зупинити кров одразу з кількох кульових ран.

– Де бандити? – спитав у неї.

– Вони сіли на корабель і попливли. Ми намагалися їм завадити, вбили кількох, але вони вдарили з кулемета, поранили Непийпиво.

– Вони усі відпливли?

– Так, усі.

– Все одно я буду охороняти тебе, – сказав я, бо з Понамкою було якось затишніше.

– Ні, в тебе гранатомет, потопи їх, щоб не один не втік! – закричала Понамка. І тут я відчув, що в мені розгорівся мисливський азарт. Я хотів добити їх!

– Добре, так і зроблю!

Побіг на берег. Але корабель вже зник за поворотом ріки. Нічого. У джур був пост, де вони чатували наближення човнів та кораблів. До посту мусила вести стежка. Шукав її, знайшов і побіг. При всій зброї. Гранатомет у лівій руці, пістолет – у правій, гвинтівка скакала за спиною. Ось і пост. Зроблений дуже добре, на невеличкому пагорбі, що нависав над річкою. Заплетений диким виноградом, він був геть непомітним. А ось стріляти з нього було зручно. Я прицілився з гранатомета. Тепер залишається тільки чекати. Думав, що чекатиму довго, бо ж бандитів залишилося небагато, а гребти їм проти течії, коли несподівано почув гуркіт двигуна. Ось і корабель виплив на середину річку. Виявляється, бандити встановили двигун та гребний гвинт! Ну мудрагелі! Тепер пливли, самі поховалися у трюмі. Мабуть, боялися обстрілу з берегу. Один з бандитів сховався на носі і кричав куди брати, ліворуч чи праворуч. Пливли не так щоб швидко, бо ж корабель важкий, але легко долали течію.