Владислав Івченко - Химери Дикого поля

Паничі почали співати. Знову свої жорстокі пісні про війну, вбивства, смерть, про Ісуса Кривавого. До нас підійшов місцевий слуга. Сказав, що якщо хочемо, то можемо піти на сінник.

– Там свіжі дівки зі здобичі, – він посміхнувся. Щиро, зовсім не схожий на злодія, мабуть, не бачив у своїй пропозиції нічого поганого.

– Ходімо, – сказав Сашко. Я здивовано подивився на нього. – Ходімо, ходімо, – він аж потягнув мене.

Ми відійшли.

– Не треба викликати зайвих підозр, – прошепотів він мені вже біля сінника. – Заспокой дівок, спробуй пояснити, щоб не борсалися, витерпіли, потім буде трохи легше.

На сіннику нас зустрів слуга, який провів всередину, запропонував трьох жінок, яких паничі віддали слугам. Або вже немолоді, або негарні. Збилися перелякані у куток. Всі в синцях та крові. Плакали і тремтіли, вже не пручалися, навчені. Узяв за руку одну, відвів у куток, повалив, ліг зверху, прошепотів на вухо, що не буду її ґвалтувати.

– Не плач, спробуй заспокоїтися. Тих, хто плаче, тут вбивають, – сказав їй.

Вона все одно плакала, не могла второпати, куди потрапила і що відбувається.

– Зараз починай стогнати, наче я з тобою злягаюся. Намагайся, щоб виглядало правдоподібно, інакше буде гірше і тобі, і мені. Зберися і давай.

Вона подивилася на мене, я кивнув. Почала стогнати. Я теж кректав, про всяк випадок обняв її, ми лежали у напівтемряві, не дуже то роздивишся, що відбувається. За деякий час застогнав, наче в мене оргазм. Потім лежали.

– Хто ці люди? – пошепки спитала вона. – Що буде з нашими хлопцями?

– Хлопців забрали у шахти. А ці люди твої і мої повновладні господарі, які можуть зробити з нами все, що схочуть. То краще їх не гнівити.

– Як можна вибратися звідси?

– Боюся, що ніяк. І знай, що за спробу втечі чи спротиву тут одразу вбивають. Перед тим можуть ще катувати.

Вона знову заплакала.

– Господи, це ж просто сплав річкою. На тиждень вибралися відпочити. Проклята ріка! – прошепотіла бідолашна.

– Не думай про ріку, думай про себе, про те, як вижити.

– Я не хочу жити!

– Тоді помреш. Щоб вижити тут, треба дуже хотіти жити, але й цього не завжди вистачає, – пояснив я.

Потім підвівся, поплескав її по плечу, пішов. Слуга на виході посміхнувся мені.

– Як дівка? – спитав.

– Добра, але заморена.

– Ну, їм ще доведеться поплужити, – він посміхнувся, а я побачив біля дверей сінника цілу чергу місцевих слуг. Так розумів, що гостей, тобто нас з Сашком, пустили першими. Шанували.

Я повернувся до воза, невдовзі підійшов і Сашко. Він був приголомшений. Дивився в землю порожніми очима.

– Ти плив тоді не один? – здогадався я.

– Ні, – хрипко відповів він.

– Вона стала рабинею?

– Вона повісилася на другий день.

Мені нестерпно схотілося прокинутися в рідному ліжку на дачі у Понамки, подалі звідси. Але я міг втекти лише подумки, тіло моє було закуте тут.

Паничі вже не співали, а слухали своїх товаришів, які брали участь у битві з дикими. Оповідачі вихваляли військову хитрість Непийпива та відвагу Набоки, який кинувся у саме пекло битви, пробився до Непийпива і вбив не одного велетня. Навіть поранений, з розтрощеним щитом, не відступив, а бився, поки всі дикі не були знищені чи не втекли.

– Старий Набока посміхається в Січі Небесній, зочивши на те, який можний козарлюга змінив його! – закричав Заброда. – Слава брату Набоці!

– Слава! – гримнули паничі і підняли кухлі.

– Слава тим братам, що загинули у битві за Січ! – Понамка не купилася на лестощі.

– Слава!

Вони знову почали співати, коли зі стін прибіг джура. Свято святом, а про охорону тут не забували. Джура зупинився біля столу і не наважився переривати спів паничів. Його помітив Заброда, підняв руку, і всі замовкли.

– Що таке?

– Ще ясир! – схвильовано доповів джура. – Одна нава, велика!

– Другий ясир днєсь? – здивувався Заброда. – Не пам’ятаю толікого! Це ви, брати Непийпиво та Набока, принесли нам скуток! До ріки!

Паничі підхопилися з-за столів. Вони були розігріті, але не п’яні, міцно трималися на ногах, легко злізли на коней, впевнено поїхали. Потім джури, потім слуги. Поїхали до вже знайомого бережка, де нещодавно зустрічали туристів. Коли виїхали на берег, то побачили корабель. Дивний, я аж скрикнув від здивування, лише я, бо всі інші дивилися на корабель так, наче бачили його вже багато разів. А це ж був корабель давньогрецького типу, з рядами весел по кожному борту, щоглою і прямим вітрилом. Я такі кораблі бачив лише в підручниках з історії, а тут ось він, справжній, спокійно плив до нас і…