Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Навіть забудь про це слово! – наказав Сашко.

– Яке?

– Луки. Вони заборонені на Січі.

– Чому? – не розумів я.

– Бо лук можуть зробити раби, і що тоді буде? Вони будуть розстрілювати нас з кущів!

– Але в рабів немає заліза!

– Зроблять кам’яні гостряки. Або і без цього. Якщо випустити сотню звичайних дерев’яних стріл, то хоч одна та влучить, вб’є панича.

– Але диких можна б було перемогти значно легше!

– Паничам не потрібна легкість. Вони люблять важкі битви, бо саме перемоги у них цінуються, – прошепотів Сашко.

– Але стільки вбитих… – сумнівався я.

– Мрія будь-якого панича – загинути у битві. Ходімо, візьмемо добавки, бо я зголоднів.

– Ні, я не хочу.

– Ти так мало їси! – здивувався Сашко. Я не знав, що йому відповісти.

Він повернувся з мискою кукурудзяної каші. Потроху сутеніло. Непийпиво наказав зачинити ворота і виставити охорону, бо дикі, що не встигли втекти, могли напасти.

– Дякую тобі, – несподівано прошепотів Сашко.

– За що?

– Ти ж врятував мене. Слуги зазвичай не рятують один одного, думають лише про себе.

– Ти теж мені допоміг.

Тиша. У фортеці вже майже всі вляглися спати після надважкого дня, не спала лише варта на мурах. Мені спати не хотілося, бо спогади про битву не давали заспокоїтися.

– Тобі подобається тут? – тихесенько спитав Сашко. Він наче непоганий хлопець, але ще у колонії я звик не довіряти нікому.

– Так, але я трохи заморився. Поки я тут, мене вже двічі поранили чудовиська, ледь не вбив раб-втікач, я дивом врятувався від Мари, тепер ще кілька разів міг загинути у битвах з дикими. Я весь вкрився шрамами та ранами. Я заморився і дуже хвилююся за свого панича, – пояснив йому.

– Тепер все буде тихо. Дикі, як кажуть, приходять раз на десять-п’ятнадцять років. Тепер ще довго не з’являться. То війн більше не буде. Відпочинеш, – заспокоїв Сашко.

– А тобі, тобі подобається тут? – тихо спитав я. Навколо нікого не було, ніхто не підслухає нашу розмову.

– Так. І в мене немає вибору.

– Чому?

– Бо там, у Рабських краях, мене розшукує міліція.

– Тебе?

– Так, гріхи молодості. Якщо я там з’явлюся, то мене посадять. Отже, краще буду тут.

– У тебе тут хтось є?

– Хто?

– Жінка, можливо, родина.

– Тут немає родин.

– Це як?

– А так. Навіть паничі не мають родин. Вони сплять зі своїми жінками, але родин не створюють. Хтось спить постійно з однією жінкою, хтось з різними. Але діти не знають батьків. Коли жінка з паничів народжує, дитину уважно оглядають. Якщо знаходять якісь вади чи хвороби, то вбивають одразу. Якщо ж ні, то залишають з матір’ю до чотирьох років. А потім хлопчиків відвозять у інший курінь.

– Але для чого забирати дитину у батьків?

– Бо у паничів немає інших батьків, окрім Ісуса Кривавого та Січі Славної. А всі інші паничі їм браття.

– Тобто панич не знає, ані хто був його батьком, ані хто матір’ю?

– Ні. І ніхто не знає. Ані слуги, ані підвальні раби, ані земляні. Усюди дітей забирають від батьків.

– Дивно.

– Такі тут правила. Ну що, ходімо спати?

– Ходімо.

Ми знайшли собі копу сіна, вляглися на неї. Невдовзі Сашко вже сопів, а я дивився у зоряне небо. Голова боліла, все тіло теж, я згадував диких і відчував жах. Але я пережив цей день, і це було добре.

Я заснув тільки під ранок. Прокинувся від собачого гавкоту. Одразу пізнав потужні голоси паничівських песиків. Їх нагнали на пагорби дуже багато, біля сотні. Песики винюхували, а слідом йшли свіжі паничі, джури та слуги зі степового загону. Дикі знову демонстрували дива хоробрості. Жоден не здався. Коли бачили, що їх знайшли, то атакували. Дикі могли голіруч справитися з псом, але псів було багато, вони атакували тічками, загризали диких. Інших вбивали списами паничі та джури. Трупи звозили до фортеці. Навалили цілу гору, в якій я нарахував більше сотні тіл. Тут були і дорослі, і підлітки, всі дуже кремезні, з численними ранами.

Я підійшов до Понамки, яка дозволила подивитися свою руку. Кістка наче була ціла, але рука перетворилася на суцільний синець. Я приніс Понамці поїсти, вона швидко все проковтнула і вляглася спати далі. В ній було щось від хижака, який волів довго відпочити після вдалого полювання. Я вийшов до воріт, де всі дивилися на трупи диких, які везли з пагорбів. У натовпі слуг говорили про те, що дикі напали дуже несподівано. Знищили кілька постів джур, що стерегли стежки на пагорби, потім вдарили одразу по фортеці. Але охорона встигла зачинити браму. У цей час у печерах, де добували вугілля, залишилися з десяток паничів, біля сотні джур та слуг, що наглядали за рабами. Вони одразу перерізали мотузки, по яких опускали до печер їжу і забирали видобуте вугілля. Ніхто з рабів не мусив утекти. Потім паничі пішли у прорив до фортеці. Бачили, що не пробитися, але обрали смерть у бою. А ось деякі слуги спробували сховатися. Але в диких нюх не гірший за собачий. То вони знаходили слуг і вбивали. Навіть у полон не брали, бо полонені їм не потрібні, вони настільки дикі, що не знають рабства. То вбили і рабів, які змогли вибратися з шахти. Тепер раби були потрібні не тільки для кузні у фортеці, але й для шахт.