Владислав Івченко - Химери Дикого поля

Панич наказав роздати їжу. У жінок та дітей теж не було мисок, то підставляли жмені, як і чоловіки, туди їм сипали гаряче вариво. Побачив, що долоні навіть у дітей були такі зашкарублі, що не боялися опіків. Жінки та діти дмухали на їжу, заходили до сараю. Їх старанно перераховували. Потім почали насипати рабам, що прийшли з полів. Їм насипали більше, аніж жінкам, які сиділи у сараї. Але все одно замало, дивлячись на те, які раби були худі. Шкіра та кістки, що випинали з-під рваного одягу. Отримавши пайку, раби десятками поспішали до сараю. Коли зайшли останні, слуги зачинили ворота за ними на замок.

– Все ладом, – доповів панич, який сидів над аркушем із записами. Віддав Непийпиву невеликий аркуш.

– Добре се, – Непийпиво поклав папір у торбу, приторочену до його коня.

Поверталися до куреня разом. Панич розповідав, що раби тікають дуже рідко, бо їм свої ж заважають втекти. Адже якщо втече раб, то весь його десяток буде страчений. Часто раби самі хапають тих, хто хотів втекти, відводять паничам і тим рятуються.

– Та й куди бидлу подітиси? Раби з одного сараю плугують лише на своїх полях. Тільки їх і вєдають. А на сусідніх полях заблукають. Про іниє курені і не чули. А яко там з рабами, чи не забагато бидла на Січі? Чи не час Велику Кров всчати? – спитав панич у Непийпива.

– Ні, бидла на Січі в міру.

– А тих рабів, які з куреня згонзили, не імали ще? – спитав панич.

– Ні. Але іматимуть. Всі курені по дорозі до Поганих земель джур виставили.

Я побачив, що панич з цікавістю роздивлявся Понамку. Та і джури зі слугами теж.

– Твій панич овшеки невидимця вабоїв? – спитали мене.

– Так, – кивнув я і додав: – Набока народився з шаблею у руці.

Всі з повагою закивали. Коли ми приїхали до куреня, то там у дворі вже були встановлені столи, палало багаття, на якому смажився цілий кабан. З підвалу викотили бочки з пивом, запахло свіжим хлібом. Непийпиво з Понамкою пішли до башти. Я чистив її коня, приглядався до місцевих порядків. Паничі жили у башті, на верхніх поверхах. Джури – на нижніх. Слуги жили у будинках під стінами куреня. А підвальні раби, відповідно, у підвалах. На поверхню підвальні раби майже не піднімалися, тут працювали тільки слуги.

Мене поставили розливати пиво по великих глечиках. Потім запалював смолоскипи, бо починало вже сутеніти. Всі паничі зайшли до башти, біля воріт якої зібралися джури.

– На, снєсти трохи, – сказав мені Федька і дав шматок трохи пригорілого пирога. З квасолею. Квасолю слугам можна було їсти. Желіпав.

Інші слуги вигнали у двір підвальних рабів з підвалу. Дев’ять чоловік і дев’ять жінок. Їх поставили на коліна поруч зі столами. Раби були вкрай перелякані, навіть не намагалися пручатися. Слуги відійшли, до рабів стали джури. По одному за кожним чоловіком чи жінкою. Мабуть, готувалося якесь покарання. Помітив, що підвальні раби виглядали краще, аніж земляні. І чистіші та вгодованіші, не такі дрібні та марудні. Щоправда, шкіра в них була трохи жовтувата, мабуть, через те, що не бачили вони сонця. Але серед них видно було, де чоловік, а де жінка. Серед рабинь зустрічалися і непогані. Тепер стояли всі на колінах і тихенько плакали. Я згадав, як нас у колонії виганяли на плац і примушували стояти годинами. Під сонцем чи дощем, або на морозі. Якщо хтось насмілювався зійти з місця чи сісти, його били. Вважалося, що таким чином з нас вибивалися дурниці і покращувалася дисципліна.

Ось нарешті з башти вийшли паничі. При зброї, але без обладунків. Сіли за столи. Я порахував, вийшло п’ятдесят чотири паничі, разом з Понамкою та Дубогризом. Перед кожним велика дерев’яна миска та кухоль з пивом.

– Слава Ісусу Кривавому! – сказав один з паничів, мабуть, найстарший у курені, дядько років за п’ятдесят, широкий в плечах та засмаглий.

– Слава Ісусу Кривавому! – повторили всі паничі і вирубали у себе на чолі хрест. Джури лише хрестилися, усі інші мовчали і не рухалися.

– Сьогодні свято у курені нашому. Доєднавси до нас новий брат Дубогриз, – сказав панич.

Дубогриз підвівся, всі дивилися на нього, кивали, задоволені.

– Джурою був він сміливим, виїхав до башт прикордонних, овде вабоїв чудовиськ, сакру імав і паничем воспятив. Виншую, брате Дубогризе!

– Слава Січі! – відповідав той.

– Ще у гостях у нас брат Набока, іже вабоїв самого невидимця і на шаблях барзо валчить. Так, брате Жох?

– Так! Сьогодні валчив я з братом Набокою на дерев’яних шаблях. Аби на справжніх, то стято б мені було голову! – сказав Жох, а інші паничі здивовано закрутили головами. Мабуть, хорошим бійцем був цей Жох.