Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– А груші чи вишні?

– Тожде іно лісові.

– А рабам?

– Рабам достоить іно ріпу з дертю. І скважені буряки по святах.

Я тільки дивувався місцевим жорстоким правилам, коли виїхали з саду і побачили фортецю. Високі кам’яні стіни з баштами. Десь на півкілометра навколо фортеці не було жодного кущика чи деревця, лише травичка, на якій паслися коні та корови.

– Алить і курінь, – сказав Федька.

Дубогриз та Понамка пришпорили коней, ми намагалися не відставати. Я нарахував вісім башт на стінах і дев’яту, високу, в центрі куреня. На тій дев’ятій висів малинового кольору великий прапор. Зараз вітру не було, то він обвис. Ми їхали до воріт, що знаходилися в одній з башт. На ній були і стражі, які помітили нас та почали роздивлятися. Особливої тривоги не піднімали, бо ми були лише учотирьох.

Я так захопився роздивлянням мурів, що не одразу помітив з десяток стовпів перед воротами. До стовпів були прив’язані скривавлені люди. Більшість брудні та худі, земляні раби з закудланим волоссям, але он було і двоє голомозих, слуг. Всіх їх жорстоко відшмагали батогами, а потім прив’язали до стовпів і залишили на сонці. Скривавлених. Біля кожного роїлися мухи.

– Хто це? – спитав я Федька, нажаханий картиною.

– Утраплені, – байдуже відповів він.

– За що їх?

– Раби, подобно, за крадіжку альбо неробство.

– А слуги?

– Сі, подобно, чатовники. То утрапили їх, бо поблажили бидлу угонзнути.

– І що з покараними буде далі?

– Раби аже виживуть, далі плужитимуть.

– А слуги?

– Згладені будуть.

– Так жорстоко?

– Нілга милитися, – впевнено сказав Федька. Він був впевнений, що прощати таке не можна.

Ми проїхали повз покараних, які стогнали. Жахлива картина, я відвернувся. Побачив під стінами з десяток буд. Мабуть, там жили ті величезні собаки, яких ми бачили. Ось вже копита коней Дубогриза і Понамки загриміли по мосту. Перед стінами фортеці широкий, метрів з десять, рів з водою. За нами з башти спостерігали кілька озброєних слуг. Минули міст, потрапили в тінь брами. Я подивився на відчинені ворота, величезні, зроблені з дерева, оббитого залізом. Стіни товсті, метрів чотири, ми потрапили всередину. Там був великий двір, а за ним величезна башта з прапором. У дворі нас вже чекали кілька паничів верхи, з десяток джур та кілька десятків слуг. Всі озброєні. Уважно дивилися. Федька схопив мене за руки, щоб зупинити, а Дубогриз та Понамка поїхали до місцевих паничів.

– Слава Ісусу Кривавому! – сказав Дубогриз і вдарив себе ребром долоні по чолу спочатку вертикально, а потім горизонтально. Це паничі так хрестилися.

– Слава Ісусу Кривавому! – відповіли паничі і зробили те саме, що і Дубогриз.

– Брате Серпокрил, воспятився я з кордону, де був опаничений з ім’ям Дубогриз. А се новий наш брат Набока, иже вабоїв невидимця і добре на шаблях валчить, – Дубогриз говорив і з серйозним виглядом кивав головою, струшуючи ще невеличким оселедцем. Курінні паничі дивилися не так на нього, як на Понамку. Видно, що були здивовані.

– Ти, брате Набоко, дівка чи що? – спитав прямо Серпокрил.

– Була, брате Серпокриле, – кивнула Понамка. – Була дівка. А зараз я брат Набока, ім’я це мені старий Набока передав, славний козак, то триматимуся його і не зганьблю.

Говорила вона впевнено, руки на шаблі тримала хвацько, тільки головами паничі закрутили.

– Що ж, брати, виншую ви у курені Мухи! Рекрацяйте з дороги, таже калація буде і орація, бовім набавилося в нас братів, козаків славних! Слава Ісусу Кривавому!

Всі паничі повторили і знову вдарили себе по лобу долонями, хрест вибивали. Всі інші мовчали, джури тільки хрестилися ось так дивно, а слуги і взагалі аніруш, анічичирк. Помітив, що Федька кинувся приймати коня свого пана, побіг до Понамки. Забрали ми коней, відвели до конюшні. Потім нас відвели поїсти. До будинку під стінами куреня. А Понамку повели до башти з прапором. Так розумів, що в тій башті мешкали паничі та джури, а слуги – у будинках під стінами.

Нас посадили за стіл, подали у дерев’яних мисках кукурудзяної каші зі смальцем. Федька жадібно їв, а я ледь примушував себе желіпати, щоб не ображати господарів. Потім нас відвели до іншого будинку, всередині якого стояло багацько трирівневих, збитих з грубих дошок, ліжок. Було місце Федьці і мені. Один зі слуг, який тут головний, сказав, що можемо трохи відпочити з дороги. Федька радо скинув чоботи і одразу влігся. Я теж. У хаті лежали ми самі. Так розумів, що зазвичай слугам не можна було серед білого дня ось так валятися.