Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– То це ти тепер, брате, за мене Січ преславну шаблею будеш боронити. Не зганьби ім’я моє, жеби у Січі Небесній не знав я, а тільки контентувався з подвигів твоїх, – строго сказав старий.

– Присягаюся, брате, – кивнула Понамка.

Обійняв її Набока, сів на коня, махнув паничам і поїхав у бік лісу з однією лише шаблею.

– Куди це він? – спитав у слуг. Ті пояснили, що коли панич постаріє чи захворіє, що вже не має надії на одужання, то вирушає у виїзд. До лісів з чудовиськам, де гине у битві, бо лише така смерть прийнятна для панича. – А що з Набокою, такий же міцний дядько? – здивувався я. Так, Набока був у віці, але виглядав цілком здоровим.

– На очі панич заматитивси. Одне око згола не виділо, і друге здрайцити стало. То вирішив виїхати, поки зовсім не осліп, бо ж панич мусить смерті в очі подивитися, аби душу свою упокоїти.

Один з паничів, посвячених учора разом з Понамкою, озирнувся, і слуги перелякано замовкли. У тиші дивилися, як їхав собі Набока до лісу. Не поспішав, але й час не тягнув. Ось заїхав у перші кущі і зник за ними. Ще чекали. Десь з півгодини. Коли почувся крик страшний, а за ним рик чудовиська. Зубатий махнув рукою, і зірвалися з місця паничі, що вже давно сиділи верхи. За ними і слуги. Калатало мене на тому мулі, ледь не впав з нього. Але до лісу доїхав. Перед ним коней залишили, вишикувалися ланцюгом і пішли лісом. Паничі шаблі дістали, слуги кинджали. Може б, і довго шукали, коли почули стогін. Побігли. Побачили на галявині спочатку вбитого коня Набоки, потім чудовисько страшне, схоже водночас і на черепаху, і на рака, і на жука, величезне, з великий віз розміром. Борсалося на землі, бо лапи відсічені поруч валялися. А онде і сам Набока, у крові весь. Страшний удар чудовиська навіть сталеві обладунки пробив, розпоров живіт. Щось хрипів Набока, плювався кров’ю. Підійшов до нього Зубатий, заніс шаблю.

– Нехай у Січі Небесній, у Батька нашого, отамана Ісуса Кривавого, буде тобі битность преславна, брате Набоко! – сказав і увігнав шаблю в горлянку. Набока у цей час дивився, очей не відводив і аж посміхнувся перед смертю.

Схилилися паничі перед тілом його, а слуги всі стали на коліна. Постояли в тиші. Потім Зубатий зняв з шиї Набоки щось, передав Понамці.

– Ти нині Набока єси, ти і носи, – сказав Зубатий. – Ронд зняти і риштунок, віддати господарю новому!

Передав він Понамці хрестик на мотузці, який вона слухняно одягла. Паничі зняли зі старого Набоки обладунки, забрали шаблю, повантажили на ноші і понесли з лісу. Застукотіли сокири, які дехто зі слуг узяв. Рубали сухі дерева. Біля лісу наклали цілий курган з дров, зверху тіло Набоки поклали, сідло та вуздечку з коня його вірного.

– Брате Набоко, нехай вандрування твоє на Січ Небесну буде легким, нехай чекає тебе небесне товариство козацьке! – сказав Зубатий і підпалив дрова смолоскипом, який йому подав слуга.

Вогонь швидко пострибав сухими гілками. Паничи стояли, нахиливши голову, слуги – на колінах. Величезне багаття загорілося і з’їло старого козака без залишку. Коли догоріло все, то розкидали попіл, сіли на коней і поїхали назад до башти.

Там вже чекав обід. Паничів – свій, джур – свій, а слуг – свій. Їли у мовчанці, ніхто і слова не сказав, не всміхнувся. Так розумів, що шанували пам’ять Набоки. Я підносив Понамці шматки свинини, які вона щедро мастила тертим хріном і їла з такою жадібністю, що інші паничі тільки головами крутили.

– Ти, Набоко, зобаєш так само барзо, яко валчиш! – сказав уже після обіду Зубатий. Потім він подякував Ісусу Кривавому за м’ясо і до м’яса.

Я крутився біля Понамки, хотів спитати, що далі робити будемо, але не наважився, бо інші паничі поруч були. Сиділи, копирсалися у зубах. Зубатий пішов в башту, невдовзі повернувся і сказав Понамці:

– Брате Набоко, бери слугу свого та вандруй до куреня Мухи. Брат Непийпиво, писар січовий, обачити тебе бажає. З тобою поїде брат Дубогриз, що паничем наворочується до рідного куреня. Зараз же їдьте.

Кивнув Дубогриз, він убив мураху і ведмеслуга, коли на чудовиськ полювали, кивнула і Понамка.

– Чого всує стоїш, велце готуйся! – штовхнули мене.

Побіг я готувати коня Понамці, потім прив’язував до свого мула їжу та речі старого Набоки, які тепер належали Понамці. Зовсім небагато речей. Жупан, кожух, накидка від дощу, пара чобіт, люлька та невеличка замкнена скринька. Все поклав у мішки, міцно прив’язав і став чекати. Невдовзі вирушили. Понамка з Дубогризом їхали попереду, як то паничам і личить, а я позаду з молодим слугою Дубогриза, Федькою. Я вже помітив, що всіх слуг, незалежно від віку, звали ось так, то Федькою, то Ваською, то Сашкою. Мене назвали Краською, коли голову голили.