Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Я ж казала, що виберемося! – кричала мені Понамка.

Я тільки головою крутив. Бо не вірив, що ми врятувалися. Спочатку від того навіженого з пістолетом, потім після загибелі пілота, а ще ж дракон, пробитий бак, сантиметри над деревами, рівчачок, який убив би нас, якби зустрівся на півсотні метрів раніше. Ну, і потім ми не вбилися, коли літак перевернувся. Якийсь ланцюг див!

– Живі! – верещала Понамка.

Я посміхнувся. Потім прислухався. Якийсь далекий тупіт.

– Красю, що? – спитала Понамка.

– Наче скаче хтось.

Ми прислухалися. І дійсно, тупіт копит.

– Он вони! – закричала Понамка і вказала у поле. Там до нас мчали з десяток вершників.

І я знову скривився, бо нічого доброго від вершників не чекав.

Я підвівся, мене хитало, сяк-так озирнувся навколо. До лісу було далеченько, не втечемо.

– Це ті самі, – я кивнув у бік вершників.

– Ага, бачу, – сказала Понамка. – Паничі.

Попереду мчали кілька чоловіків з оселедцями, за ними голомозі.

– Може, пошугати їх пістолетом? – спитав я.

– Нічим шугати, набоїв немає! – зітхнула Понамка.

– Ти ж зробила тільки чотири постріли!

– Бо було тільки чотири набої. Інші вистріляла ще на травневі, все забувала зарядити, – вона зітнула плечима.

– Чорт! – скривився я.

– Та не бійся. Ми живі, то якось викрутимося.

– Вони і нам голови відріжуть, як тим бандюкам!

– Красю, не панікуй, – строго сказала Понамка. – Розмовляти буду я, а ти стій спокійно і не рипайся.

Вершники були близько. Тепер уже можна було бачити, що їхній загін поділений на три частини. Попереду на баских конях, одягнені у сині шаровари і червоні жупани, з-під яких виблискували обладунки, мчали чоловіки з оселедцями, озброєні шаблями. За ними на невеликих конячках поспішали молоді хлопці, підлітки років п’ятнадцяти. Одяг в них був не такий яскравий, шаблі менші, на голові волосся було зібране у довгі хвости. Останніми мчали голомозі, в них були зовсім дрібні коні, одяг сіренький, а зі зброї лише кинджали. За цими їхало ще кілька коней без вершників. Загін поспішав до нас, але не змішувався: підлітки не наважувалися наблизитися до дорослих з оселедцями, а голомозі до підлітків. Ось підлетіли до нас і стали підковою, наполовину оточивши. Я від жаху і дихати не міг, не те що говорити, а Понамка була спокійна.

– Доброго дня, – сказала вершникам. Ті роздивлялися нас. Роздивлялися вороже.

– Імати дівку, – кивнув чоловік з оселедцем.

Мабуть, це і був панич, про яких розповідав Бар-Кончалаба. Був він високий, широкоплечий, з вольовим обличчям і грізним поглядом. Такими ж були і його товариші, що ставили коней дибки і тримали руки на шаблях. Наказ панича побігли виконувати двоє голомозих. Один був років біля сорока, невисокий, але жилавий чоловік, другий – молодий, теж міцний хлопець. Вони і кинджалів не вихоплювали, мабуть, думали, що легко схоплять дівку. Помилялися, бо Понамка трохи змістилася убік, зустріла потужним ударом у щелепу першого, а потім напала на ошелешеного другого. І ось вони вже валялися на землі з заюшеними пиками, а Понамка вихопила їх кинджали. Я аж очі закрив, бо подумав, що зараз нас зарубають за цю зухвалість. Навіщо Понамка почала демонструвати свої боксерські вміння?

– Ач яка! – сказав панич. – Ти імай.

Я відкрив очі, побачив, що один з підлітків зістрибнув з коня і побіг до Понамки. Вихопив свою шаблю, яка була коротша, аніж шаблі паничів, але довша, аніж кинджали голомозих. Підліток, скоріше юнак, був вищий за мене, стрункий і сильний, схожий на молодого хижака, кинувся на Понамку. Він не жартував, не грався, з усієї сили рубав, і я вже подумав, що кінець моїй добрій панні, але Понамка несподівано вправно відбивала удари юнака. Той дратувався, потім хотів схопити Понамку за волосся, але отримав кулаком в обличчя і аж покотився. Понамка була білявкою з близькою до ідеалу фігурою, але мала удар наче у якогось міцного мужика. Легко валила з ніг амбалів, вищих за неї на голову. Ось і тут хлопець впав, аж заричав від люті, підхопився і кинувся на Понамку, вклавши усю силу в удар, що мусив її вбити. Але Понамка відстрибнула, хлопець рубанув землю, а Понамка приклала його по потилиці рукояттю кинджала, і нападник впав непритомний. Понамка забрала його шаблю.

Я помітив, що паничі почали посміхатися і задоволено передивлятися між собою.

– Сей і сей, – сказав панич, і ще двоє юнаків зістрибнули з коней і побігли до Понамки.

– Це несправедливо! Так не можна! – обурився я.