Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Що? – спитав її.

– Я не можу! Одягай! – вона кинула мені боксерські рукавички для набивання ударів. Сама одягла звичайні. – Виходь, виходь!

– Понамко, мені погано! – поскаржився я.

– Зараз стане добре! Виходь!

Я вийшов з авто, одягнув ці квадратні рукавиці, Понамка почала по них лупити. Машини, що їхали поруч, сигналили такій дивині на узбіччі. Понамка не звертала уваги, гилила і гилила.

– Ухиляйся! Атакуй, відступай! – крикнула вона. Танцювала навколо мене хвилин двадцять, я вже рук не відчував, а вона все била і била. Нарешті відстрибнула, зігнулася навпіл і важко дихала. Я теж був ледь живий. Плювався, хекав, схопився за серце. Понамка поплескала мене по плечу. – Молодець, поїхали!

Вона була задоволена, попленталася до машини. Поїхали далі. Понамка спитала про їжу. Зупинилися, і вона сіла обідати. Змела все за п’ять хвилин. Далі до Києва вже не зупинялися. Зустрілися з Бар-Кончалабою на Дарниці, зайшли у якийсь генделик. Понамка замовила два пива і чай для мене.

– То про що ви хочете поговорити? – спитав Бар-Кончалаба, високий тлустий чоловік з непевним поглядом.

– Про пацанчиків з шаблями і при оселедцях, які плавають по річці Снів, – Понамка любила питати прямо.

– О! Добре, – кивнув Бар-Кончалаба. – П’ятдесят баксів.

Ми подивилися на нього. Я думав, що це якийсь жарт. Але в нього був цілком серйозний вираз обличчя.

– Що? – скривилася Понамка.

– Моя консультація коштує п’ятдесят доларів, – трохи схвильовано пояснив Бар-Кончалаба.

– Якого хера? – прямо спитала Понамка.

– Бо я найкращий у цій країні фахівець по чудовиськах! То, звісно, мої консультації коштують грошей, адже я володію унікальною інформацією! – гордо заявив Бар-Кончалаба.

Я побачив, що зараз Понамка вмаже йому по пиці. Скандал у Києві нам був непотрібний, бо при Понамці пістолет і, взагалі, ми ж цивілізовані люди. То схопив її за руки і зашепотів, що гроші впишемо у витрати і цю консультацію оплатить клієнт. Понамка легко звільнилася від мене, зібрала руки у кулаки, але в останню мить роздумала бити.

– Добре, ми заплатимо, але твоя інформація мусить коштувати п’ятдесят баксів.

– У цьому не сумнівайтеся! – з полегшенням зітхнув Бар-Кончалаба, який, здається, відчув, що був на небезпечній відстані від власного заюшеного носа.

– То що це за люди? – насідала Понамка.

Бар-Кончалаба зніяковів, розчервонівся, опустив очі додолу.

– Вибачте, але гроші вперед.

– Ох ти ж диви, який торгаш! – здивувалася Понамка. – Красю, видай.

Я відрахував чотири сотні гривень, тоді це було півсотні баксів. Бар-Кончалаба з задоволенням сховав гроші у кишеню.

– Що ви хочете почути?

– Хто вони?

– Самі себе вони називають паничами. Це реліктова група запорізьких козаків, яка збереглася у віддалених районах ріки Снів.

– Запорізьких козаків? – перепитала Понамка і потягнулася до шиї письменника. – Гроші поверни, брехло!

– Я не брешу! Не брешу! Вони носять оселедці та вуса, а також одяг ще тієї пори! Жупани, шаровари, свитки! І розмовляють вони старовинною українською, якої вже зараз немає! А ще вони дуже небезпечні і, коли що, хапаються за шаблі, які завжди носять з собою!

Понамка забрала руку, Бар-Кончалаба з полегшенням зітхнув і продовжив.

– Вони майже не з’являються тут, у Рабських землях, як вони називають наші краї. Лише іноді приїздять щось купити. Для цього використовують ріку Снів, бо по суходолу шляху до них не існує. Міліція тут їх намагається не помічати, а вони намагаються не конфліктувати з міліцією.

– Пливти до них довго? – спитала Понамка.

– Десь два дні. Але справа в тому, що просто так не допливеш.

– Чому?

– Бо ріка Снів починає плутатися, розпадатися на купу річищ. Щоб проплисти там, треба дуже добре знати ті краї. Усі інші там заблукають, сядуть на мілину чи втопляться у болотах.

– А впасти на хвіст цим товаришам можна?

– Якщо паничі захочуть, вони можуть вас узяти. Але якщо не захочуть, то ніщо не зможе примусити їх пустити чужого на корабель.

– То, виходить, до їх краю ніяк не добратися?

– Ні. А навіщо вони вам? – підозріло спитав Бар-Кончалаба.

– Вони викрали одного хлопця. Нам треба його повернути, – чесно пояснила Понамка.

– Все, можете з ним попрощатися. Ніхто не повертався звідти, – запевнив Бар-Кончалаба.

– Ну, це ще подивимося! – Понамка не любила здаватися.

– Вони не відпускають чужих, – наполягав Бар-Кончалаба.

– А якщо я запропоную обміняти нашого хлопця на одного з них?