Андрій Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

– У мене, Аліку, вже багато років безсоння. Броджу ночами по місту, думаю, згадую. І от останнім часом щось у місті не так… Щось відбувається…

Алік знизав плечима.

– У місті завжди щось відбувається і часто що-небудь не так, – видихнув він.

– Ні, я не про саме місто… Я про інше… Таке відчуття, що ось-ось станеться катастрофа. Природна катастрофа. Землетрус або потоп…

– Потоп? У місті, де постійно не вистачає води і де немає річки?!

– Я зараз поясню, – Рябцев витримав паузу. – Кілька разів останнім часом під час моїх нічних прогулянок містом я потрапляв у місця, де в повітрі раптом з'являвся виразний запах моря, запах йоду і водоростей. І я ясно чув крики чайок. У цей час повітря мовби тремтіло, розумієте? Ставало не по собі…

– Містика, – задумливо мовив Алік.

Рябцев кивнув і знову наповнив чарки.

– Еге ж, містика. Але мій давній товариш, теж любитель нічних прогулянок, розповідав мені такі ж речі! Я порився в книгах і, звичайно, відразу знайшов інформацію про те, що тут раніше було дно доісторичного Карпатського моря. Тобто ми живемо на дні! Це, звичайно, і нинішній ситуації в країні співзвучно, але я не про політику! Я тоді подумав – а що як це море повертається, піднімається з-під землі, просочується?! Воно ж було солоне! А підніматися воно може і ґрунтовими водами, і джерелами. Місто, звичайно, забудоване, забетоноване. Вода може впиратись у підвали, у фундаменти, але там, де вона знаходить вихід, вона виходить назовні й залишає цей йодистий солоний запах. Мій товариш із моїми висновками згоден… Карпатське море хоче, щоб ми знову стали дном!

Алік посміхнувся.

– У нас років вісім тому в дворі з’явилося джерело, – сказав він. – Я вам зараз наллю!

Він узяв з печі відро з водою, наповнив склянку і простягнув Рябцеву.

Рябцев спробував, посмакував у роті солодкувату м’яку воду.

– Не солона? – запитав Алік. Капітан заперечливо хитнув головою.

– Але щось точно відбувається! – вперто сказав він. – Я це відчуваю… Ви не думайте, що це жарт… Щось неабияке відбувається!

Наштовхнувшись на недовіру до своєї теорії з боку довговолосого хазяїна флігеля, Рябцев знітився й перестав бути балакучим. Так, досить швидко, зустріч-застілля добігла кінця.

– Може, вам викликати таксі? – запитав Алік.

– Не треба, в мене «piaggio» в кущах, – відповів Рябцев.

– У кущах?

– Біля ставка. Мені ж на Сихів, теж не близька сторона! На таксі з моєю-то пенсією дорого!

Алік провів гостя через дорогу до ставка. Там Рябцев сів на свій моторолер, що вразив переконаного хіпі своїм яскравим жовтим кольором, і обернувся.

– Наступного разу ви – до мене! – сказав він. – Ви ж у мене ніколи не були!

Алік кивнув.

– Я подзвоню! Скоро подзвоню! – пообіцяв Рябцев і поїхав.

Алік залишився на березі ставка. Повітря було вологе і свіже, і важке. І здалося раптом Аліку, що дійсно пахне тут морем і йодом. Він озирнувся на всі боки, подихав носом, поворушив у роті язиком. На язиці все ще відчувався смак морської капусти.

«Звідси й ілюзія запаху! – подумав Алік. – Він, певно, ці водорості щодня їсть. Адже вони дешеві!»

До обіду Тарас прокинувся. На губах яскравий, але уявний присмак жіночої помади з малиновим ароматом – приснилося, що Дарка кілька разів цілувала його в губи, при цьому не торкаючись до нього своїми руками в довгих матер'яних рукавичках.

На вулиці гамірно й ясно. Виглянуло сонце, і його промені пробивалися через щілину у фіранці, падаючи на старий протертий паркет кімнати.

Тарас, умиваючись, згадав про рибок і тут же насипав їм корму, після чого замислився про те, що і йому б обідній корм не зашкодив. Але перш ніж одійти від підвіконня, зачерпнув долонею води з акваріума й окропив нею кактуси, що стояли поряд.

Поки роздивлявся освітлені внутрішньою лампочкою просторі надра холодильника, до його вух донісся виск п'ятої сходинки. Слух різонуло так, що він скривив губи. І зі співчуттям згадав про Єжи, що завжди сприймав «викрик» цієї сходинки як особисту образу. Декілька секунд Тарас чекав дзвінка в двері, але, як не дивно, дзвінка не було. Значить, хтось, не знаючи музичних тонкощів старовинних дерев'яних сходів їхнього парадного, піднявся на поверх вище, де між небом і землею, на третьому поверсі мешкала парочка пенсіонерів, яка час від часу дихала свіжим повітрям на балконі своєї квартири. їжу їм приносила соціальна робітниця, що знала про «п'яту сходинку». Можливо, цього разу її хтось замінював?