Теодор Драйзер - Стоїк

– Тобі? Зотліти заживо? – вигукнула Ейлін, дивлячись на нього жвавіше. – Це тобі не загрожує! По-моєму, ти будь-якого мерця на ноги піднімеш!

Ковпервуд посміхнувся.

– Ну, так чи не так, – продовжував він, – все, про що я поки що чув і що могло б мене зацікавити, це будівництво метрополітену в Парижі, та це мене не надто вабить, – а також…

Тут він замовк і задумався. А Ейлін уважно дивилася на нього, намагаючись здогадатися, чи говорить він правду.

– …і щось подібне в Лондоні. Отож я думаю туди поїхати, аби на місці побачити, як у них там ідуть справи з підземкою.

Не встиг він закінчити, як Ейлін, сама не знаючи чому, – чи тут телепатія або гіпноз, – раптом пожвавішала й просяяла, немов відчувши щось цікаве для себе.

– Справді! – сказала вона. – Звучить дуже привабливо. Але якщо ти дійсно хочеш зайнятися новою справою, сподіваюся, цього разу ти постараєшся заздалегідь убезпечити себе від усіляких неприємностей і скандалів. Бо, за що б ти не взявся, ти наче сам їх для себе створюєш, чи то сам їх заводиш, чи то вони виникають самі собою.

– Так, – продовжував Ковпервуд, не зважаючи на її останні слова, – отож, думаю, якщо мені не трапиться нічого більш привабливого, я, мабуть, спробую щось зробити в Лондоні. Щоправда, я чув, англійці не дуже доброзичливі до всяких американських підприємств. Якщо це справді так, то мені навряд чи вдасться там зачепитися, особливо після цієї халепи в Чикаґо.

– Ну! Чикаґо! – вигукнула Ейлін, уже готова встати на захист Ковпервуда. – Чи варто звертати на це увагу! Будь-яка людина, що має краплю здорового глузду, знає, що ці чиказькі ділки – просто зграя шакалів. По-моєму, Лондон – чудове місце, аби почати нову справу. Тільки слід про все домовитися заздалегідь, щоб не було потім клопоту з концесією, як у Чикаґо. Мені завжди здавалося, Френку, – продовжувала Ейлін, зважившись на відвертість (не сподіваючись на подяку, а просто тому що довгі роки життя з ним давали їй на це право), – що ти надто зневажаєш думки інших людей. Хто б вони не були, для тебе вони просто не існують! У цьому і є причина всіх цих зіткнень. І так буде завжди, якщо ти не пересилиш себе й не будеш уважнішим до людей. Звичайно, я не знаю твоїх планів, але я певна, що якщо ти зараз почнеш якусь нову справу й хоч трошки зважатимеш на людей, тебе із твоєю винахідливістю і вмінням переконати будь-кого ніщо не зупинить. Ось і все!

І вона замовчала, вичікуючи, що він їй на це відповість.

– Дякую, – промовив він. – Мабуть, ти права. Не знаю. У всякому разі я всерйоз подумую про цю лондонську підземку.

Ейлін, відчуваючи, що він для себе вже щось вирішив, продовжила:

– Звичайно, що стосується нас з тобою, я знаю, що ти мене більше не любиш і вже не любитимеш. Тепер я це бачу. Але я також добре знаю й відчуваю, що я все-таки щось значила у твоєму житті, і хоча б через одне те, через що мені довелося пройти з тобою у Філадельфії й у Чикаґо! – ти не можеш так просто викинути мене геть, наче старе взуття. Це несправедливо! І врешті тобі самому це не принесе добра. Я завжди вважала і вважаю, що ти маєш поводитися як слід зі мною хоча б для вигляду: приділяти мені хоч трошки уваги й не залишати мене тут у повній самотності день за днем, місяць за місяцем без жодного слова, жодного листа…

І тут він знову – як уже багато разів у минулому – побачив, як вона немов задихається, а її очі наливаються сльозами. Вона відвернулася, не в змозі більше говорити. І водночас Ковпервуд зрозумів: Ейлін готова піти на поступки, про що він мріяв відтоді, як Береніс прийшла до нього в Чикаґо. Це ясно. Але до якої міри вона готова поступатися, цього він ще збагнув.

– Зараз мені треба підшукати для себе щось нове, – сказав він, – і також знайти для цього капітал. Тому я й думаю пожити тут якийсь час і нехай все виглядатиме так, наче все йде як раніше. Це справить гарне враження. Ти знаєш, були часи, коли я серйозно подумував про розлучення. Але якщо ти справді здатна поставити хрест на минулому і задовольнитися тим, що я тобі пропоную, і не сперечатися зі мною через моє особисте життя, я думаю, ми могли б дійти певної згоди. Певен, що могли б. Я вже не такий молодий, як раніше, і якщо я зберегаю за собою право розпоряджатися своїм особистим життям, то не бачу, чому це заважає нам зберігати гарні стосунки, ба навіть ми могли б їх покращити. Ти згодна зі мною, хіба не так?

І оскільки Ейлін вже не мріяла ні про що інше, як тільки лишатися його дружиною, і попри всю несправедливість його поводження з нею, бажала йому успіху в справах, – вона відповіла: