Array Антология - Українська модерна проза

– Чого так?

– А того, – мовила поважно Орися, – що ти такий могутній, такий гарний, що тебе не можна не любити…

– Правду ти кажеш, Орисю, але все ж таки є багато таких, що дуже не люблять мене, ненавидять, моя голубко!

– Поліція хіба? – спитала Орися.

– І поліція…

– Цар?

– І цар…

– А ще хто?

– Багато, Орисю, людей, що мене не люблять: всі багаті, заможні, всі, що мають багато хліба, грошей, всі, що живуть в розкоші, яким нічого вже бажати, а коли і є що бажати, то воно їм зовсім не потрібне, – всі оці мене не люблять.

Орися подумала трохи, потім скинула свої розумні очиці на Антона і вимовила:

– І татусь тебе… Він каже, що ти немилосердний революціонер…

– Татусь наш теж не бажає нічого, опріч того, щоб йому дали кращу посаду, більше грошей та хрестик від царя на груди; але, бажаючи сього, він напевно знає, що матиме все се…

– Він каже, Антоню, що для тебе вбить людину нічого не варт…

– Коли ся людина зрадник партії, або людоїд, або дуже шкодливий для ба-гатьох-багатьох людей…

Орися задумалась. Антін пильно дивився на неї.

– Еге, ти могутній! – раптом вимовила вона, обертаючись до нього і всміхаючись. – Коли ти сердитий, я тебе навіть боюсь, але коли ти веселий і радий, як тепер, я тебе дуже-дуже люблю і зовсім-зовсім не боюсь.

– Ах, ти моя плисочка, щебетушечка, – весело засміявся Антін і почав жартувати з Орисею, яка весело та розкотисто сміялась, коли він її лоскотав, підкидав, носив на руках, на плечах, на голові.

А сонце все ще кидало своє сяєво в хатину, виблискувало ним в шибках вікна, малювало мережки на долівці і на стінах; зайчик також бавився на стінці, як Орися з Антоном.

Зодягшись по обіді в студентську одежу, Корденко вийшов на вулицю: йому треба було стрінутись з одним товаришем по партії, з яким він змовився сьогодні йти на засідання комітету, що на нім він мав зробити справоздання відносно дорученого йому виконання присуду над Тартаренком. Він ішов по вулиці і вклонявся деяким знайомим, що під той час йому стрівались. Нарешті, вийшовши на головну вулицю великого міста, він зайшов в одну з цукерень, досить простору і тепер повну людом, де мав стрінутись з товаришем. Обібравши собі місце біля столика, що стояв осторонь, Корденко звелів кельнеру дати склянку кофію. Між тим, дожидаючи кофію, він взяв до рук газету і почав її переглядати. Раптом почув таку розмову:

– Здорові, здорові, а чули?.. – питав пристаркуватий бас.

– Що?.. про вбивство Тартаренка? – відмовив щербатий старечий голос.

– Еге!..

Корденко оглянувся. За сусіднім столом сиділо двоє. Один спиною до нього, дебелий сивоволосий чоловік, що мав отой бас, а проти нього худенький маленький дідок, одставний полковник, з зморшкуватим, висохлим лицем і сірими маленькими полинялими очицями та довгими рідкими сивими вусами.

Він знов уткнувся в газету, але пильно прислухався до балачки.

– І подробиці знаєте? – спитав бас.

– Та які ж?..

– До старого попа приїхав син-революціонер. От хуліган, підісланий поліцією, і вбив його…

– Е, ні, який там хуліган! – мовив брязким голосом одставний полковник, махнувши нервово рукою. – Ви завжди зі своїм лібералізмом, Федоте Амосовичу, аби паскудить наш уряд… Вбито його з призволу партії, виходить своїм же братом-рево-люціонером, а не…

– А, що ви провадите, – мовив дебелим голосом Федот Амосович, – з якої б речі?..

– А ви й не знаєте? Хе, хе, хе… – засміявся беззубим смішком, що ляскотів, як заржавлена тріщотка, полковник, – він зрадник партії…

– Так?!

– Ну, да, отчахнувся од партії, а вона за се його і теє… хе, хе, хе… бачте, які ваші перехвалені революціонери… хе, хе, хе, вони й вас коли-небудь уб’ють, от побий мене Боже, хе, хе, хе, – сміявся своїм смішком старого ласуна одставний полковник.

– Перше всього, вони зовсім не мої, – захвилювався Федот Амосович, оглядаючись, – а друге – се мені просто дивно, як ви легко вірите всяким пліткам…

– Хе, хе, хе! Найпевніші відомості ви, Федоте Амосовичу, називаєте плітками тільки через те, що вони виявляють всю звірськість ваших коханих революціонерів…

– Яких там коханих революціонерів? Чи ви в своїм розумі, Данило Демидовичу? Що ви прискіпались до мене з тими осоружними революціонерами!.. – розхвилювався, як той самовар, що збирається закипіти, Федот Амосович, дуже кумедно рокочучи своїм басом, і вже був зібрався схопитись з місця, все оглядаючись пильно на всі боки, як Данило Демидович, що ввесь час сміявся своїм смішком ласуна, вимовив: