Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

– Гей, Микито! – крикнув хтось з козаків, – піддячий тут?

– Нєту.

– А хто ж прийме в’язня?

– Что за чєловєк? – спитав Микита.

– Втікач… Утік від якогось боярина з-під Білгорода. На хуторі ховався у скирті. Полковник звелів привести його сюди до воєводи.

– Ти кто такой? – спитав втікача Микита.

– З ваших, з кацапів… – відповів за втікача один з козаків. – Казав, що дуже скривдив його боярин, так він утік до нас на слободу.

– Єсть слобода, да відно нє для нас! – хрипко, підвівши голову, сказав втікач.

– А ти б на Запоріжжя, або на Дін махнув.

– На Дон… Через вас, сукіних синов, махньош… Как звєря ло-вітє!

Козаки засміялися.

– Ну, нічого балакати, – сказав козак, що був у них за старшого, – прийми в’язня, Микито!

– Что ж, пусть посідіт на сєзжей, пока прідьот подьячій. Ну, іді, что лі.

Втікач, похнюпившись, зайшов у хату. Козаки повернули коней і поїхали через площу до шинку. Хлопці теж перейшли площу й підійшли до школи.

– Не заводь бунту! – почули вони дужий голос дяка крізь ма-неньке вікно школи. – Чому вас родителі вчать? Чи ви з ляхів, чи ви з дияволів? Йди сюди, Стріхо, я тобі скубка дам!

Очевидно, пан бакаляр був у поганому настрої.

«Буде хльоста!» – одночасно подумали хлопці.

Надвечір на площу з Приказу вийшов високий піддячий, а за ним, з гусячим пером за правим вухом, з паперами під пахвою, зашкандибав дячок, той самий, що розпитував на греблі втікачів з Озову. Піддячий кивнув головою двом стрільцям, що стояли коло ґанку Приказу з рушницями в руках, і всі четверо пішли навпростець бур’янами й реп’яхами через площу до з’їжжої.

Піддячий з дячком зайшли до з’їжжої, а стрільці лишилися на дворі.

На всю з’їжжу лунав могутній хропіт Микити: він, випивши пляшку горілки, що приніс запорожцеві Дорош, повалився на лаву і спав тепер, роззявивши рота. Піддячий підійшов до нього і деякий час мовчки дивився, як сонні мухи лазили по Микитиній бороді і лізли йому в рот, а він п’яно віддувався і плямкав губами.

– Здоров спать, окаянний, – сказав піддячий, – розбуді, єго, Сємьонич.

Дячок підійшов до Микити і смикнув його за сиву бороду.

– Брр… – обізвався Микита, – отойді, лєший!

– Вставай! Подьячій прішол!

– Мрр… Пфу!

– Плесні на нєго водой, может, скорєй глаза продєрьот.

Дячок узяв глек, що стояв на столі, і плюснув з пів глека води на сторожа.

– Караул! – заревів Микита, зіскакуючи з лави, – караул, грабят! Піддячий зареготав, а з глеком у руках тоненько захихотів дячок.

Микита стояв серед хати, вода текла йому з бороди, і він, ще більше роззявивши рота, блимав червоними п’яними очима і не розумів, що з ним скоїлося.

– Разоспался. Ночі тєбє мало, окаянний! Витрі образіну, да открой двєрі!

Микита витер подолом сорочки бороду, одімкнув замок і впустив піддячого з дячком у комору до запорожця.

– Тємно тут. Посвєті-ка, Нікіта!

В коморі було дійсно темно, повітря було важке й смердюче.

– Н-ну, – закрутив носом піддячий, – ти что ж, нє виводіл казака за надобностью?

– Да как єго вивєдєш в колодках то?

– Впєрвой тєбє? Вивєсті нєдалєко за ізбу і в колодках можно. Микита вийшов і довго сопів, викрешуючи вогонь і засвічуючи каганець, а піддячий та дячок стояли нерухомо на місці, щоб не вступити ногою, куди не слід.

– Ну, скоро ти там с огньом?

– Йду!

Жовта пляма каганця блимнула в руках Микити і освітила комору. Запорожець сидів, витягнувши ноги в колодках, а поруч зі зв’язаними назад руками сидів утікач – холоп, що його привели вранці козаки.

– А… да тут двоє? – здивовано сказав піддячий, – ет что за птіца?

– Холоп бєглий. Убьог із боярской вотчіни. Сказивалі казакі із-под Бєлгорода.

– Что ж ти нє доложил мнє ілі воєводє?

– Да когда доложиш? Только что привєлі.

– Врьош, – обізвався холоп, – с утра єщьо казакі прітащілі.

– Ну, ти… молчі! – замахнувся на нього Микита.

– Так, так… – роздумливо сказав піддячий, – убьог, значіт. А от какого бояріна убьог?

Холоп мовчав.

– Прісвєті, Нікіта! Нє от Ртіщєва лі? – вп’явся очима в холопа піддячий так, що той завовтузився коло стінки під його поглядом. – Ртіщєвскій, что лі? Нє кройся, всьо равно узнаєм. Прізнавайся, ти зарєзал бояріна?

– Какого бояріна?

– Да Ртіщєва.

– Нє знаю такого.

– Нє знаєш… Чєй же ти будєш?

– Вєлі развязать рукі. Сомлєлі совсєм.

– Ладно… Скажи сначала, чєй ти! – Холоп не відповів нічого. – Ну, да всьо равно. С тобой поговорім послє: тут птіца поважнєє тєбя, ворона. Зальотная птіца. Развяжи єму рукі, Нікіта, да забєй єго в ко-лодкі. Ну? – повернувся піддячий до Глека так, що той навіть здригнувся, – а ти кто такой?