Ліман Френк Баум - Озма з країни Оз

Гадаю, Дороті дуже пощастило, що шторм ущух, бо інакше, хоч яка вона була відважна, боюся, що вона загинула б. На її місці багато дітей розревлись би й впали у відчай; та оскільки Дороті вже зазнала багато пригод і вийшла з них жива й ціла, їй і цього разу навіть на думку не спало дуже злякатися. Вона промокла, їй було дуже незручно, це правда; але після того одного зітхання, про яке я вже сказав, вона змусила себе заспокоїтись і вирішила терпляче ждати своєї долі, хай хоч яка вона буде.

Мало-помалу чорні хмари відлетіли, й над головою відкрилося синє небо, на якому сяяв срібний місяць, а зірочки весело підморгували Дороті, коли вона стежила за ними. Клітку вже не захлюпувало, вона гойдалась на хвилях спокійніше – майже як колиска, тому дно, на якому стояла Дороті, вже не вихлюпувало воду поміж планками. Побачивши це, геть знесилена тривогами кількох останніх годин дівчинка вирішила, що сон найкраще відновить її сили і що це найліпший спосіб перебути час. Дно було мокре, та й сама вона була мокра як хлющ, але, на щастя, сталося все це в теплих краях, і вона зовсім не мерзла.

Отож Дороті сіла в куточку клітки, зіперлася спиною на планки, покивала до привітних зірок, перше ніж заплющити очі, й менш як за півхвилини заснула.

Дороті розбудив якийсь дивний звук, і вона, розплющивши очі, побачила, що вже білий день і на синьому небі ясно світить сонце. Їй снилося, ніби вона вдома, у Канзасі, й грається в старій оборі біля стайні, а кругом неї телята, свині та кури. І спочатку, поки протирала очі зі сну, вона думала, що й справді сидить там.

– Куд-куд-куд-ку-да! Куд-куд-куд-ку-дах!

О, знов цей дивний звук, що розбудив її. Ну, звісно, це ж курка кудкудакає! Але широко розплющені очі насамперед побачили між планками клітки блакитні води океану, тепер спокійного й тихого, і думки її вернулись до минулої, такої сповненої небезпек ночі. І вона почала пригадувати, що стала здобиччю шторму й пливе по зрадливому невідомому морю.

– Куд-куд-куд-да, куд-куд-куд-дах!

– Що це таке? – вигукнула Дороті, схопившись на ноги.

– Це просто я знесла яйце, от і все, – відповів тихий, але чіткий і виразний голосок, і, озирнувшись, дівчинка побачила Руду Курку, що сиділа в іншому кутку клітки.

– Ой-йой-йой! – зойкнула вона зчудовано. – Ти теж весь час була тут?

– Авжеж, – відповіла Курка, помахавши крильми й позіхнувши. – Коли клітку зірвало з корабля, я вчепилась за планку в цьому кутку пазурами й дзьобом, бо знала, що напевне потону, коли впаду в воду. Я й так мало не потонула в усій отій воді, що хлюпала тут на мене. Я ще зроду не бувала така мокра!

– Так, – погодилась Дороті, – я знаю, вночі тут усе заливало водою. Ну, а тепер тобі краще?

– Не дуже. Сонце висушило на мені пір’я, а на тобі одяг, і я почуваюся краще, відколи знесла своє вранішнє яйце. Але я б хотіла знати, що буде з нами – чи ми й далі плаватимемо по цьому великому ставку?

– Я б теж хотіла це знати, – сказала Дороті. – Але поясни мені: як це так, що ти вмієш говорити? Я думала, що кури вміють тільки кудкудакати, сокотіти та квоктати.

– Ну, щодо цього, – відповіла Руда Курка замислено, – то я кудкудакала й сокотіла все своє життя. До цього ранку, скільки себе пам’ятаю, слова не вимовила. Та коли ти хвилину тому спитала: «Що це таке?» – мені здалося найприроднішою у світі річчю відповісти тобі. Я й заговорила – і, здається, говорю далі, як ти і всі люди. Чудне діло, правда?

– Дуже, – погодилась Дороті. – Якби ми були в країні Оз, мені б це не здалося таким чудним, бо в тій чарівній країні багато звірів уміють говорити. Але тут, в океані, ми напевне дуже далеко від Озу.

– А як у мене з граматикою? – спитала Руда Курка трохи занепокоєно. – Я говорю цілком правильно, як ти гадаєш?

– Так, – відповіла Дороті. – Як для початку, ти говориш дуже добре.

– Рада це почути, – приязно провадила Руда Курка далі, – бо як уже починаєш говорити, то краще говорити правильно. Наш півень часто казав мені, що й кудкудакаю, й сокочу я бездоганно; а тепер мені дуже приємно чути, що я й говорю так само бездоганно.

– Щось мені вже їсти захотілося, – зауважила Дороті. – Саме час снідати, а сніданку нема.