Гнат Хоткевич - Камiнна душа

Штефан відійшов трохи і уважно стежив – в який бік більше хилиться дим з курища. Стовп віявся в усі боки, але так, здавалося, що навертає от ік би бирше на Волощину. Кємував собі з того Штефан, що на там-тім боці, за ріков, тра пробувати.

«У кого ж би? З кого ж би то маржина на нас мала переходити?» – розкидав головою і не міг дорахуватися.

Все в першу весінню цю ніч мало значіння, було насичене чарівною силою віщування. Той, хто установив цей обряд і вшанував, не хотів і думати, щоби хоч щось могло пропасти дурно. Все говорило, все давало знаки, все ворожило – треба лиш було розуміти цю мову.

Спалахнувши високо, мов одразу пожерши, вогонь почав поволі пригасати; десь в однім місці, на сухій гіллячці зможеться, лизне жвавіше – а потім жовкне, золотіє, поникає. Пишна грань мов ворушилася, мінячися блисками й світлами.

Уважно приглядався Штефан до ватри, і як лиш пригасла вона стільки, що не було поломені, кивнув на хлопця:

– Ану!

Хлопчик скочив з вориння, борзо розіклав і, гейкаючи, погнав худобу через грань. Корови жахалися, виставляючи вперед ноги та дужим рухом мотаючи з сопінням головою, але потім, широко переступаючи ногами, бігли через грань до загороди.

– Напаслася! Напаслася! – радісно підкрикувала Анна.

А ватра тим часом гасла, мертвіла грань, темнота ставала смілішою. Та Штефан, як тільки перейшла остання скотина, набрав із купи оберемок глогу і кинув у мертвіючий жар. Пригасла на хвильку ватра нараз з новою силою залопотіла, заборюкалася, веселими зигзагами просвердлюючи тьму.

– Підкидай, – коротко сказав Штефан жінці.

– Нічо, нічо. Мемо з їмостечков підкладати вбі [13] Обидві. . Сідайте, прошу. Не дуже сідець файний, але най буде, – і змахувала запаскою ковбочок, що лежав збоку, і просила Марусю сісти.

– Тра підкладати цесу ватру, аж докив когут не запієт, бо то, ади, проти чередінниць, проти відьмий тотих.

– І то всюда будуть вогні тримати аж до півнів?

– А всюда. Бо то відьма ласа сеї ночі ходити за молоком та й гет би зопсувала корову анінащо. Ото Штефан пішов також проти чередінниць кидати кєцков. Бо вна, відьма тота, страхат ци, ади, того та й гляба їй приступити.

Штефан відійшов убік. Брав заготовлені «кєцки», обвивав їх сухим сіном, запалював і кидав, кілько було сили, вниз по царинці.

– І-і-і-хха!.. – кричав при тім таким голосом, що не треба було бути й відьмою, аби перелякатися.

Кєцки скакали, як невидані вогненні звірі, і, здавалося, свистіли проразливим свистом. Наскочивши в польоті на купу зікладеного каміння, підлітали догори і відразу гасли, розбризкуючися тисячами іскор доокола. Маруся плескала в долоні, як дитина, і тупотіла ногами, регочучи, тішачися й скачучи від радості.

І довго сиділа потім, час від часу підкладаючи патики в огонь, задумчиво слухаючи, як Анниця оповідає усяке ворожіння на Юрія.

– …А витак попіл, що то, ади, з сего курища позістане, тра розсівати царинкáми. Маржині добре си робит ви’ [14] Від. того на усєке. Сирá така буде, йк глина, а вівці мут обростати, йк земня травов.

Маруся двоїлася, слухаючи й дивлячися. Виростали таємні образи нерозгадані з вогняних язиків, тріщало і гілля, оповідаючи казку передсмертну, і билися лицарі, криваві королі поблискували скіпетрами, і мінилася звізда на безціннім уборі молодої цариці. А з-за костра, прориваючися через гостре полум’я, доносилися слова:

– …Треба ще перед сонцем, бо то би не файно було, єкби хто завидів. Голіська меш бічи, от їк мати породила. Назбирати зілля Юрочка, а витак до мурашковиня до того, шо то на Благовіщенє закопуєт ци усєчіна. Тото си вибирає і даєт ци сіль з тов булков маржині, а до того ше дрібоцько посічет ци тот цвіт. Та й си примов’єє при тім: «Даю ті манну з усего світа, шо мурашок наробив, шо тут наносив – та й би моя голубаня так ми з усіх свіків молока носила та й так аби старала, єк мурашок си старав». А витак доїти тра корову через тот пацьорок, що си викєгне з мурашіня, та й так видоїти, шоб ані-ні молока не позістало. Бо то є така ворожка, що ме корова цілий рік давати тілько молока, кілько го’ дасть на Юрія самого. Та й тому маржині підкладат ци перед цим днем сіна побагато найліпшого, та й живит си добре, та й все.

Вже на плебанії почали непокоїтися, що так довго нема їмості. Стара пані казала Оришці піти пошукати, але та не фатигувалася йти далеко: стала на перелазі та й загукала, як на черево:

– Ї-мо-стеч-ку, го-о-ов!

Та так старанно, що старша пані аж знетерпливилися й вийшли до перелазу.