Гнат Хоткевич - Камiнна душа

Першим рухом Марусі, коли вона прийшла до себе, було – тікати.

Але куди?

Глянула в один бік, в другий – виходу не було. Стрімко стояло голе каміння, потік розлився широко, одна лиш була дорога – власне, попри того леґіня.

І, мабуть, ця безпомічність надто вже яскраво відбилася на лиці Марусі, бо леґінь, все так само не рухаючися з місця, усміхаючися, сказав:

– Не бій си, молодичко, не бій си – нічо ті си не стане.

Голос був приємний, ласкавий, його звуки заспокоювали. Аби сказати щось, Маруся спитала:

– А відки ти знаєш, що я молодиця?

– Та вже так… – відповів леґінь і розсміявся. Сміх був густий, горловий, і в нім чулися заразливі нотки.

Страх Марусі поволі минав, і вона з цікавістю почала приглядатися молодцеві.

Та й справді це був молодець! Рослий, стрункий, кріпкий і на руку, і на ногу. Викохався в цім цілющім гірськім повітрю, в дорогих пахучих травах мати купала. Легко і свобідно стояв на камені, мов урісши в нього червоними своїми постолами.

Уберя на нім була незвичайно багата – такої Маруся не бачила і в найдужчих ґаздів. Киптар вишиваний шовками, саф’яном, з якимись камінчиками по ньому, з позлітками; широкий у півстану ремінь, весь орнаментований, бляхою мосяжною ціткованою побитий, прикрасився зверху ретезьком, зчепленим напереді незвичайно красною турецької роботи чепрагою, емальованою і, здається, ще й з дорогими камінчиками. За ременем стирчала пара пістолів, а з-за плечей визирав кріс.

Обвита тонкою жированою бляхою крисаня була зачічена готурами й павичами, дармовиси й китиці бовталися по боках. Через плече висіла красна тобівка, вибивана мосяжними бовтицями та бобриками; навхрест мудро рехтовані різьблені порошниці. На друге плече накинутий був червоний гаптований сардак, в руках сяйливий, дорого битий топірчик, котрим леґінь грався, поблискуючи на сонці, – це було щось дійсно надзвичайно красне в цих відлюдних дебрях і пущах.

Мимоволі задивилася Маруся. Не був це лицар, що приходив у неясних мріях місячної ночі, але щось подібне.

Задивилася Маруся – і усміхнулася. А леґінь помітив цей усміх жіночий, однаковий в усіх станах і класах, помітив і знав уже, як поводитися.

– Хто ти такий, леґіню? – питала Маруся.

– Я? Ґаздівський син.

– А що ж ти тут робиш?

– Деревини на хату шукаю. Маю хату будувати, а сим потоком, дєдя казали, добра деревина на хати.

– Ну що ж – знайшов?

– Не знайшов-сми смереки, лиш одну ґаджучку молоденьку, – і леґінь розсміявся. – Та шош не знаю – ци ї [24] Її. рубати, ци так узєти.

Маруся не зрозуміла.

– Як прийшов по дерево, то рубай.

– Ой, шкода би була… А ти звідкив, молодичко файна?

– А ти мене хіба не знаєш?

– Ні, не знаю.

– Я ж попадя ваша, їмость.

– А-а!.. Я не знаю, бо я з єнчої парафії.

Розмова урвалася на хвильку. Маруся вже зовсім перестала боятися, навпаки – їй приємно було стояти та розмовляти з цим незнайомим красним леґінем. Бо леґінь таки й направду був дуже красний: суті рум’янці грали на здорових, темного кольору лицях, поблискували рівні зуби з-під вуса; набік кинена крисанічка відрізувала косу тінь на одній стороні обличчя, тоді як друга була розбарвлена сонцем. Очі грали і солодко щулилися.

Чомусь зітхнула Маруся і сказала, що хоче йти додому. Леґінь питався, чому так борзо. Відповіла – так.

– Ну то давай руку, молодичко, я ті поможу. Бо то й карк ту поломити мож у такім шпиткім.

– Не треба, я сама. Ти лиш покажи, де йти.

– Усюда, – і показував стежечку коло себе.

Маруся скочила, але не цілком зручно. Дужою рукою підхопив її леґінь.

– А видиш? Так мож упасти.

Взяв за руку та вже й не випускав. А Маруся не висмикувала. Так легко ще ніколи не скакала з каменя на камінь.

Вийшли на якусь полянку. Крізь смеріччя показав леґінь Марусі церковну баню. Жаль було розставатися.

– А зведи мене вже й на царинку.

– Ой, не можу! Бо дєдя ме сварити, шо сми не врубав нічо.

– Щось не виглядаєш ти так убраний, як до роботи. Борше як на весілля налагодився.

– То про всєчіну. Гадаю – може, дівку йку файну зустрічу, а ци молодицю, – і леґінь сміявся, блискаючи зубами.

– То ти так любиш дівки та молодиці?

– Не лиш я їх, а й вони мене.

– А яких ти більше любиш – чорнявих чи білявих?

– Таких, єк ти.

Маруся розреготалася і грозила пальчиком.

– О! Таких, як я, не вільно любити, бо за таких піп у церкві виклинає.

– Та най собі виклинає, мені шо до того? Єк тот повідат: «Вже набив си він мене шо набив, та вже ж і я го си набештав». – «А він чув?» – «Та де!..» – Отак і мені з того уклєтя. Най собі він свою роботу має, а я свою.