Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

– Весь світ, – палко вигукнув професор, – увесь світ назвав би! Ох, який це жах! Ця блюзнірська, божевільна засада вбиває всю віру у внутрішню, вищу природжену духовну силу, ту силу, що єдина може витворити вченого або митця!

– Не розпалюйтесь так, – усміхнувся господар, – наскільки мені відомо, досі в нашій любій Німеччині з’явився лише один-однісінький продукт такого методу виховання, про який трохи погомоніли, та й перестали, переконавшись, що той продукт не вельми вдалий. До того ж пора розквіту його збіглася з модою на вундеркіндів, що, мов вимуштрувані собаки чи мавпи, за дешеву плату показували своє мистецтво.

– Це ви тепер так говорите, – озвався професор, – це ви тепер так говорите, майстре Абрагаме. І вам повірили б, якби не знали, що в душі ви лукавий жартун, і якби не знали, що все ваше життя – низка найдивовижніших експериментів. Признайтеся, майстре Абрагаме, признайтеся, що ви тихцем, у найглибшій таємниці, експериментували, виходячи з тієї засади, і поставили собі за мету перевершити творця того експоната, про який ми щойно згадували. Ви хотіли виступити зі своїм вихованцем, коли він буде вже цілком вимуштруваний, щоб здивувати й довести до відчаю професорів усього світу, хотіли перекреслити чудовий принцип: «Non ex quovis ligno fit Mercurius»! [91]Одне слово, «quovis» [92]уже є, але не Меркурій, а кіт!

– Що ви сказали? – вигукнув господар і зареготав. – Що ви сказали? Кіт?

– Не відмагайтесь, – повів далі професор, – не відмагайтесь, що ви випробовуєте той абстрактний метод виховання на своєму пестунчикові, який сидить там у передпокої. Ви навчили його читати, писати, ви ознайомили його з науками, і він так запишався, що вже видає себе за письменника і навіть складає вірші.

– Ну, такого безглуздя я ще зроду не чув! Я виховую свого кота, я його ознайомлюю з науками! Скажіть мені, голубе, що за химери вроїлися вам у голову? Запевняю вас, що нічогісінько не знаю про освіченість свого кота, та й взагалі вважаю, що такого не може бути.

– Невже? – протяглим тоном мовив професор, витяг з кишені зшиток, у якому я відразу впізнав рукопис, що його вкрав у мене Понто, й заходився читати:

Гадаю, що серед моїх ласкавих читачів не знайдеться жодного, хто б не визнав довершеності цього прекрасного сонета, який вилився з найпотаємніших глибин моєї душі, а ще дужче вони захоплюватимуться мною, коли довідаються, що це взагалі одна з перших моїх віршованих спроб. Проте злостивий професор прочитав його так невиразно й препогано, що я сам насилу впізнав свій твір і, опанований раптовою люттю, мабуть, властивою всім молодим поетам, мало не вискочив зі сховку й не вчепився йому в обличчя, – хай би відчув, чого варті мої пазурі. Але, розважно подумавши, що коли вони вдвох – професор та господар – візьмуться за мене, то однаково вийде на їхнє, я погамував свій гнів, та все-таки мимоволі грізно нявкнув, що неодмінно зрадило б мене, якби господар, дослухавши сонет, знов не зареготав, образивши мене тим реготом ще дужче, ніж професор своєю нечемністю.

– Га-га-га! – гримів він на цілу кімнату. – Цей сонет і справді гідний кота, а проте не розумію вашого жарту. Скажіть, голубе, відверто, куди ви гнете?

Професор, не відповівши, погортав рукопис і знов почав читати: