Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Міна ще довго розводилась про мої стосунки з майстром Абрагамом та про мою освіченість. У її словах мені вчувалась відраза до наук, і аж згодом я зрозумів, що то була справжня життєва мудрість, притаманна моїй плямистій матері.

Я довідався, що Міна живе в старої сусідки, дуже бідує і часом навіть не має чим погамувати свій голод. Це мене глибоко зворушило, в моїх грудях на повний голос озвалась синівська любов, я згадав про чудову оселедячу голову, що лишилась у мене від учорашнього обіду, й вирішив принести її своїй добрій матері, так несподівано віднайденій.

Але яке ж хистке серце в тих, хто любить блукати при хисткому сяйві місяця! Чому доля не замкнула наші груди, щоб вони не стали шаленим грищем згубних пристрастей? Чого ми маємо, немов той гнучкий, тоненький очерет, хилитися перед життєвою бурею? О лиха доле! О апетите, ім’я тобі – кіт! Тримаючи в зубах оселедячу голову, я, такий собі plus Aeneas, [70]вибрався на дах і хотів уже пролізти крізь віконце на горище, коли зі мною почало робитися щось дивне. Моє «я» стало раптом чуже моєму «я», а проте це було начебто моє справжнє «я». Вважаю, що висловився чітко й зрозуміло, і кожен, хто прочитає цей опис мого стану, визнає в мені психолога, спроможного зазирнути в найпотаємніші глибини душі. Отже, я веду далі!

Дивне почуття, суміш бажання й нехоті, відібрало в мене волю, опанувало мене так, що я не зміг йому опертися і з’їв оселедячу голову!

Злякано слухав я, як нявчала Міна, злякано слухав, як вона кликала мене на ім’я. Мене охопили сором і каяття, я вскочив назад до господаревої кімнати й заліз під грубу. І тоді мене почали мучити страхітливі видива. Мені ввижалась Міна, моя віднайдена плямиста мати, невтішна, покинута… Вона так зголодніла, так страшенно хоче обіцяної вечері, що ось-ось зомліє… Ох! Навіть вітер, що завивав у димарі, вимовляв її ім’я. «Міна… Міна…» – шелестіло в господаревих паперах, рипіло в хистких плетених стільцях. «Міна… Міна…» – голосили затулки в грубах. О, яке тяжке, несамовите почуття краяло мені серце! Я поклав собі, тільки-но трапиться нагода, запросити свою бідолашну матір на сніданок – похлебтати зі мною молока. Від цієї думки на мене найшов блаженний спокій, немов прохолодна, живлюща тінь, я прищулив вуха й заснув.

О чутливі душі, яким близькі і зрозумілі мої поривання, ви збагнете, якщо ви, звичайно, не віслюки, а справжні, статечні коти, ви збагнете, кажу, що ця буря в моїх грудях прояснила небо моєї молодості, немов благодатний ураган, який розганяє чорні хмари й відкриває перед нами найкращі краєвиди. О, хоч яким прикрим тягарем для моєї душі була спершу та оселедяча голова, зате вона навчила мене, що таке апетит, я зрозумів, яке то блюзнірство – опиратися матінці природі. Хай кожен сам шукає собі оселедячу голову і не стає на дорозі іншим, спритнішим, які, маючи за проводаря здоровий апетит, знайдуть своє.

Так я кінчаю розповідь про цей епізод свого життя, який

(А. м.) нема гіршого для історіографа чи біографа, як мчати на дикому, неприборканому коні навпростець, через яри і пагорби, через лани і луки, все шукаючи битої дороги і ніяк її не знаходячи. Отак виходить і з тим, хто взяв собі за мету записати для тебе, любий читачу, все, що йому відомо про дивовижне життя капельмейстера Йоганнеса Крейслера. Хотілося б почати так: «У містечку Н., чи Б., чи К. якраз на зелені свята чи на Великдень такого-то чи такого року народився Йоганнес Крейслер». Та ба! Цей чудовий хронологічний лад не про нас, бо сердешний оповідач має під рукою лише усні, уривками зібрані відомості, які він мусить відразу ж опрацьовувати, щоб вони не стерлися в пам’яті. Як саме ті відомості збиралися, ти ще дізнаєшся, любий читачу, перед кінцем книжки і тоді, може, вибачиш її уриваний характер, а може, й дійдеш висновку, що вона тільки здається уриваною, а насправді всі її частини зшиті міцною ниткою.

Саме цієї хвилини я можу розповісти лише одне: невдовзі після того, як князь Іреней оселився в Зіггартсвайлері, князівна Гедвіга і Юлія одного погідного літнього вечора вийшли погуляти в чудовий зіггартсгофський парк. Призахідне сонце ніби повивало його золотим серпанком. Не ворушився жоден листочок. Дерева й кущі застигли в мовчазному чеканні на вечірній легіт, який прилетить і приголубить їх. Тільки шемріт лісового струмка, що мчав по білому камінні, порушував глибоку тишу. Дівчата, взявшись за руки, мовчки ходили вузенькими доріжками поміж квітами, перебиралися містками через примхливі закрути струмка, аж поки вийшли в кінець парку, до великого озера, в якому відбивалася гора Гаєрштайн з мальовничими руїнами, що здіймалася ген удалині.