Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Я вірю тобі, вірю в наше щасливе майбутнє, яке настане, коли нас поєднає нерозривний зв’язок, і яке мені провіщають солодкі сни, сповнені любові й жаги. Перегрінусе! Хоч би що задумували проти тебе темні сили, їхня потуга піде нанівець перед твоєю чистою натурою, могутньою завдяки своєму коханню і своїй незламній вірності.

Що може розбити таке щире кохання, як наше? Прожени свої сумніви, бо наше кохання – це талісман, від якого тікають усі нічні примари.

Тієї миті Розонька вдалася Перегрінусові якоюсь вищою істотою, а кожне її слово – небесною втіхою. Невимовне почуття найчистішого блаженства оповило його душу, як лагідний солодкий подих весни. Він уже не був грішником, зухвалим блюзніром, за якого себе щойно вважав, ні – він тепер захоплено усвідомлював, що вартий кохання цієї найкращої, чистої, як ангел, дівчини.

Палітурник Леммергірт вернувся з своєю родиною додому з прогулянки.

Серця в Перегрінуса і в чудесної Розоньки відкрилися самі собою, і, коли почало смеркати, пан Перегрінус уже щасливим нареченим покинув тісне помешкання безмежно радого палітурника та його дружини, які з величезної втіхи поплакали трохи більше, ніж належало.

Всі певні й вірогідні джерела, з яких узята ця дивовижна історія, кажуть в одно, – і це підтверджує сторічний календар, – що саме тієї ночі, коли пан Перегрінус Тис щасливим нареченим ішов додому, місяць був уповні і світив так ясно й привітно, що весь Кінський ринок ніби прибрався в срібло. Цілком природно, що пан Перегрінус Тис, замість спокійно лягти в ліжко, вихилився у відчинене вікно і, як і належить закоханим, почав, дивлячись на місяць, снувати думки про свою кохану.

Та хай навіть це й неабияк зашкодить панові Перегрінусу Тисові в очах ласкавого читача, а особливо ласкавої читачки, все ж таки ми не можемо відійти від правди й промовчати, що пан Перегрінус, хоч був на сьомому небі від щастя, двічі так смачно позіхнув, що якийсь підпилий крамарчук, непевною ходою поминаючи його будинок, голосно гукнув йому:

– Гей, ти, в білому ковпаку! Гляди не проковтни мене!

Цього було досить, щоб пан Тис спересердя так рвучко зачинив вікно, що аж шибки забряжчали. Кажуть навіть, що, зачиняючи вікно, він ще й досить голосно крикнув:

– Нахаба!

Проте не можна поручитися, що так воно й було насправді, бо такий вчинок начебто цілком суперечить лагідній вдачі Перегрінуса й тодішньому його настроєві. Ну, та вже як було, так було, а пан Перегрінус Тис зачинив вікно й ліг спати. Але те смачне позіхання, видно, перебило йому сон. Думки одна за одною зринали у нього в голові, і особливо яскравою постала перед його очима небезпека, на яку б він був наразився, коли б здався на спокусу темної сили й скористався мікроскопічним скельцем. Тепер він чітко усвідомив собі, що фатальний подарунок майстра Блохи, хоч зроблений і з добрими намірами, все ж таки був з усіх поглядів диявольським подарунком.

– Як? – сказав він сам до себе. – Хіба людину, яка вивідує думки свого ближнього, не чекає, через цей її зловісний хист, та сама жахлива доля, що Вічного Жида, який блукає по світовому велелюдді, мов по негостинній, невтішній пустелі, без надії, без горя і без радощів, з тупою байдужістю, цією caput mortuum [36]відчаю? Щоразу наново надіючись, наново проймаючись довірою до людей і щоразу знов гірко в них розчаровуючись, чи ж не дійде воно до того, що в її душі зів’є собі гніздо недовір’я, злісна підозріливість, ненависть, мстивість і знищить усі сліди справді людської основи, яка виявляється в лагідному довір’ї, скромності й доброті? Ні! Хай мене не обдурює твоє привітне обличчя, твої солодкі слова, навіть якщо ти ховаєш глибоко в душі незаслужену зненависть до мене; я вважатиму тебе за свого приятеля, я робитиму тобі добро, скільки могтиму, я відкрию тобі свою душу, бо мені це приємно, і гірке почуття розчарування, якщо воно й настане, нічого не варте проти радощів прекрасного минулого сну. І хіба не може якийсь прикрий збіг обставин, якесь непорозуміння, породжене примхою випадку, навіть у серцях щирих друзів, що справді добре до тебе ставляться, – яка непостійна людська душа! – викликати скороминущу ворожу думку? І цю думку вловлює злощасне скельце, душу мою сповнює похмуре недовір’я, я в справедливому гніві, в божевільному засліпленні відштовхую від себе щирого приятеля, і згубна, отруйна злість усе глибше й глибше підточує життєве коріння, відчужує мене від усього навколо й від мене самого. Ні! Блюзнірство, мерзенне блюзнірство зрівнювати себе, мов той провинний ангел, що несе по світу гріхи, з вічною силою, яка читає в душах людей, бо володіє ними. Геть, геть цей злощасний дарунок!