Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Перегрінус швидко відступив назад, запевняючи, що він зовсім не гидує блохами.

– Коли так, – мовив пан Сваммер, низько вклоняючись, – коли так, то поки що бувайте здорові, любий мій, дорогий пане Тисе.

А думки його казали: «Щоб тебе чорти вхопили, проклятий дурню!»

Майстер Блоха вийняв із зіниці враженого Перегрінуса мікроскопічне скельце і сказав:

– Тепер ви знаєте, любий пане Перегрінусе, дивовижну дію цього інструмента, схожого на який, мабуть, немає в цілому світі, і незабаром побачите, яку він дасть вам владу над людьми, коли їхні найпотаємніші думки лежатимуть перед вами як на долоні. Та якби ви завжди носили це скельце в оці, то кінець кінцем не витримали б щоденного пізнавання чужих думок, бо надто часто переживали б таке гірке розчарування, як оце тепер. Коли ви захочете вийти кудись із дому, я повсякчас буду з вами: сидітиму у вашій краватці, або у вашому жабо, або ще в якомусь затишному місці. Тільки-но вам захочеться взнати думки того, з ким ви розмовлятимете, лясніть пальцями, і скельце миттю опиниться у вашому оці.

Пан Перегрінус Тис, розуміючи, яку величезну користь дає йому цей дарунок, хотів гаряче подякувати майстрові Блосі, коли це раптом до кімнати зайшли два члени міської управи й заявили, що його звинувачують у тяжкому злочині, а тому вони зобов’язані тимчасово ув’язнити його, а всі його папери конфіскувати.

Пан Перегрінус присягався і божився, що не знає за собою ніякісінької провини. Та один із членів управи усміхнувся й сказав, що, може, його цілковита невинність з’ясується за якихось кілька годин, але доти він мусить скоритися наказам влади.

Що мав робити пан Перегрінус Тис, як не сісти в карету й податися у супроводі членів управи до в’язниці?

Можна собі уявити, з якими почуттями проходив він повз кімнату пана Сваммера.

Майстер Блоха сидів у краватці арештованого.

Помилка сторожа, що затримав пана Пепуша як нічного злодія на гарячому, виявилась дуже швидко. Але в його паспорті знайшли якісь неправильні записи, а тому лишили його сидіти в ратуші, поки він не знайде, хто б із франкфуртських громадян міг поручитися за нього.

І от пан Георг Пепуш сидів сам у цілком пристойній кімнаті й сушив собі голову, де ж йому знайти у Франкфурті таку людину. Він так довго їздив по світу, що його могли забути навіть ті, хто колись добре знав, та й адрес він тепер нічиїх не пам’ятав.

Сердитий і зажурений, він висунувся у вікно й почав голосно проклинати свою долю. Раптом поряд із ним відчинилося ще одне вікно і чийсь голос вигукнув:

– Що? Кого я бачу! Це ти, Георге?

Пан Пепуш неабияк здивувався, побачивши того, хто колись у Мадрасі був його найщирішим приятелем.

– Хай йому чорт, – мовив пан Пепуш, – хай йому чорт, як можна бути таким забудьком! Ну геть випало з голови! Я ж знав, що ти щасливо добувся до рідної гавані. Я чув у Гамбурзі всілякі дива про твій химерний спосіб життя, а приїхавши сюди, навіть не подумав тебе знайти. А втім, якщо людина така заморочена, як я… Ну, та однаково, добре, що доля послала мені тебе. Ти бачиш, я заарештований, але ти можеш миттю звільнити мене, коли поручишся, що я справді Георг Пепуш, знайомий тобі віддавна, а не якийсь там волоцюга і розбійник!

– Аякже, – вигукнув пан Перегрінус Тис, – з мене тепер чудовий, бездоганний поручитель! Я ж сам заарештований за тяжкий злочин, хоч не знаю, навіть не маю ані найменшого уявлення, в чому він полягає.

Та, мабуть, краще урвати на цьому розмову двох приятелів, які так несподівано зустрілися, і розповісти ласкавому читачеві, через що ж заарештували пана Перегрінуса Тиса. Важко, навіть неможливо пояснити, як виникають чутки; вони мов вітер, що прилітає невідомо звідки й зникає невідомо де. Отак і в місті пішла чутка, що на святвечір з великого товариства, яке зібралося в одного багатого банкіра, незрозумілим чином викрадено якусь дуже значну даму. В місті тільки й мови було, що про це викрадення, всі називали прізвище банкіра й нарікали на поліцію, яка, мовляв, занедбує свої обов’язки, коли допускає таке зухвале насильство. Міська управа не мала іншої ради, як почати слідство, допитавши всіх гостей, які були в банкіра на святвечір, і кожен з них сказав, що справді, як він чув, з товариства викрадено якусь значну даму, а банкір дуже шкодував, що в його домі сталася така прикра подія. Але ніхто не міг назвати прізвища викраденої дами; коли ж банкір подав список своїх гостей, то виявилося, що жодної з названих у ньому дам не бракує. А як з’ясувалося, що те саме можна сказати й про всіх жінок і дівчат у місті, і тутешніх, і приїжджих, що жодній з них на святвечір не зроблено ніякої кривди, міська управа вирішила, бо інакше й не могла вирішити, що чутка не має під собою ніяких підстав і всю справу треба вважати вичерпаною.