Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

– О мій любий, добрий майстре, може, ви мене врятуєте! Правда, вам багато що підвладне? Ваша наука може ще все обернути на добре?

В Юліїних словах майстер добачив дивовижний зв’язок із розмовою, яку він щойно мав із княжичем, ніби, зомлівши, вона набула хисту ясновидства і знає всю таємницю.

– Ти, – прошепотів майстер Юлії на вухо, – ти чистий душею ангел, тому темний пекельний дух гріха не має над тобою сили. Цілком покладись на мене, нічого не бійся і наберись духу. Пам’ятай про нашого Йоганнеса.

– Ох, – болісно зітхнула Юлія, – ох, Йоганнес! Він повернеться, правда, майстре? Я знов побачу його?

– Неодмінно повернеться, – відповів майстер, прикладаючи пальця до уст. Юлія зрозуміла його.

Княжич намагався триматись невимушено. Цей чоловік, почав розповідати він, що його, як він чув, тут називають майстром Абрагамом, кілька років тому в Неаполі був свідком однієї дуже трагічної події, в яку він, княжич, доводиться визнати, також був уплутаний. Про ту подію тепер ще не час говорити, але в майбутньому він обов’язково розповість усе.

Буря, яка шаленіла в душі княжича, була надто потужна, щоб не вириватись назовні, тож його розгублене, біле як крейда обличчя погано узгоджувалося з байдужою розмовою, до якої він себе силував, щоб вийти з критичного становища. Зате князівні краще за нього вдалося здолати напруження тієї важкої хвилини. З іронією, здатною обернути навіть підозру й озлість у найвитонченіший глум, Гедвіга, дражнячи княжича, заманювала його в лабіринт своїх власних думок. І він, спритний світський джиґун, до того ж озброєний душевною розпустою, згубною для всього щирого й живого, не зміг витримати наступу цієї незвичайної істоти. Чим палкіше говорила Гедвіга, чим нищівніше й сліпучіше спалахували блискавки її глуму, тим дужче, здавалось, бентежився й тривожився княжич, поки йому стало несила терпіти й він швидко пішов.

З князем було те, що звичайно бувало з ним за таких обставин: він просто нічого не розумів. Він обмежився тим, що звернувся до княжича з кількома французькими фразами, які нічого не означали, і княжич відповів йому тим самим.

Княжич був уже біля дверей, коли раптом Гедвіга змінилась на виду, втупилась у підлогу і дивним голосом, що краяв серце, крикнула:

– Я бачу кривавий слід убивці! – Тоді, ніби прокинувшись зі сну, бурхливо притиснула Юлію до грудей і прошепотіла: – Сестро, нещасна моя сестро, не дай себе знадити!

– Таємниці, – роздратовано сказав князь, – таємниці, фантазії, химери, романтичні вибрики! Ма fоі, [287]я вже не впізнаю свого двору! Майстре Абрагаме, ви лагодите мої годинники, коли вони псуються, то чи не могли б ви поглянути, що зіпсувалося в механізмі, з яким досі все було гаразд? До речі, хто такий Северіно?

– Під цим ім’ям, – відповів майстер, – я показував у Неаполі свої оптичні й механічні штуки.

– Он як! – мовив князь і пильно глянув на майстра, наче на язиці в нього крутилось якесь запитання, але потім швидко обернувся і вийшов з кімнати.

Думали, що Бенцон сидить у княгині, та виявилось, що вона пішла додому.

Юлії захотілось на свіже повітря. Майстер повів її в парк, і, гуляючи під майже голими вже деревами, вони говорили про Крейслера та про його перебування в абатстві. Так вони дісталися до рибальської хатини. Юлія зайшла в неї відпочити. Крейслерів лист лежав на столі. Майстер вважав, що в ньому немає нічого такого, що могло б її збентежити чи прикро вразити.

Юлія читала листа, і щоки її все дужче рожевіли, а в очах засяяло лагідне світло, відблиск повеселілої душі.

– Бачиш, – привітно мовив майстер, – бачиш, люба дитино, як добрий дух мого Йоганнеса навіть здалеку шле тобі слово втіхи? Чого тобі боятися небезпечних зазіхань, коли сталість почуттів, кохання й відвага бережуть тебе від переслідувань лиходія!

– Господи милосердний! – вигукнула Юлія і звела очі до неба. – Оборони мене тільки від самої себе!

Вона затремтіла, наче перелякалася своїх слів, що мимоволі злетіли з її уст. Майже непритомна, вона опустилася в крісло й затулила руками спаленіле обличчя.

– Я тебе не розумію, дівчино, – сказав майстер. – Мабуть, ти й сама себе не розумієш, і тому тобі треба зазирнути в свою душу аж до самого дна, суворо і безжально, нічого не приховуючи від себе.

Юлія глибоко замислилась, а майстер, згорнувши руки на грудях, глянув угору, на таємничу скляну кулю. Серце його сповнилось тугою і якимось дивовижним передчуттям.

– Тебе я повинен спитати, – мовив він, – з тобою повинен порадитися, з тобою, прекрасна, солодка таємнице мого життя! Озвися ж, хай я почую твій голос! Ти ж бо знаєш, я ніколи не був звичайною, буденною людиною, хоч багато хто вважав мене таким. Бо в мені горіла вся любов, яка лише є на світі, сам світовий дух, і в моєму серці жевріла іскра, яку подих твоєї істоти роздмухав у яскраве, радісне полум’я! Не думай, К’яро, що це серце, постарівши, охололо і вже не здатне битися так швидко, як тоді, коли я вирвав тебе з рук жорстокого Северіно, не думай, що я тепер менше вартий тебе, ніж був тоді, як ти сама мене знайшла! Хай тільки до мене долине твій голос, і я швидко, як юнак, побіжу на його звук, і бігтиму доти, аж доки знайду тебе, і ми знов житимемо разом і в чарівничій спілці віддаватимем свій час вищій магії, до якої хоч-не-хоч прилучаються всі люди, навіть найзвичайніші, зовсім не вірячи в неї. А якщо ти вже не ходиш у тілесній оболонці по цій землі, то хай твій голос озветься до мене з царства духів, я буду й тим задоволений і стану, може, ще вправнішим, ніж був усе своє життя. Але ні, ні! Як звучали ті слова, що ними ти втішила мене?