Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

На цьому слові князь поцілував руку Бенцон набагато ніжніше, ніж, здавалося б, дозволяли його становище, вік і оточення. Очі в Бенцон радісно заблищали, і вона запевнила князя, що давно вже чекає нагоди поговорити з ним конфіденціально, бо має сказати йому немало такого, що не буде йому неприємне.

– Знайте ж, – мовила Бенцон, – знайте ж, ваша ясновельможність, таємний радник посольства знов написав, що наша справа раптом повернула на краще, що…

– Тихіше, – перебив її князь, – тихіше, шановна, жодного слова про державні справи! Князь також носить халат і надягає нічний ковпак, коли, майже зломлений тягарем влади, іде на відпочинок, з чого, правда, був винятком Фрідріх Великий, король прусський, що, як вам, певне, відомо, бо ви жінка начитана, навіть спати лягав у фетровому капелюсі. Одне слово, князеві, я вважаю, також властиве чимало того, що… ну, того, на чому, як кажуть люди, ґрунтуються так звані приватні стосунки, як-от подружнє почуття, батьківські радощі і так далі, і він неспроможний зовсім звільнитися від цих почуттів, принаймні можна вибачити йому, як він віддається їм у ті хвилини, коли держава, турботи про дотримання звичаю при дворі і в країні не забирають усієї його уваги. Дорога Бенцон, тепер саме така хвилина! У мене в кабінеті лежать сім уже підписаних паперів, і дозвольте мені тепер зовсім забути, що я князь, дозвольте мені тут за чаєм бути тільки батьком родини, «Німецьким батьком родини» [241]барона фон Геммінгена. Дозвольте мені поговорити про моїх… так, про моїх дітей, які завдають мені стільки клопоту, що мене часто поймає зовсім непристойна тривога.

– Мова буде, – ущипливим тоном спитала Бенцон, – мова буде про ваших дітей, ваша вельможність? Тобто про княжича Ігнатія та князівну Гедвігу. Говоріть, ваша вельможність, говоріть, може, я зумію дати вам пораду і втішити вас, як майстер Абрагам.

– Так, – повів далі князь, – так, порада і втіха мені часом необхідні. Отже, шановна Бенцон, спершу щодо Ігнатія. Йому, певна річ, не потрібні розумові здібності, якими природа звичайно наділяє тих, хто інакше через своє низьке походження лишився б темним і ні на що не здатним, а проте йому можна було б побажати більше esprit, [242]бо він як є, так і лишиться simple! [243]Ви тільки гляньте, он він сидить, дриґає ногами, раз по раз кладе не ту карту й хихотить та регочеться, наче семирічний хлопчик! Бенцон, entre nous soit dit, [244]його навіть не вдається навчити мистецтва письма в тих межах, у яких воно йому потрібне, – його князівський підпис скидається на якусь закарлючку. Господи милосердний, що далі буде! Недавно, коли я заглибився в державні справи, мене потривожив огидний гавкіт під вікном. Я виглянув надвір, щоб прогнати набридливого шпіца, і що я побачив? Ви не повірите, люба пані! То був княжич, що, гавкаючи, мов божевільний, бігав за сином садівника. Вони гралися в зайця й собаку! Є в цьому хоч якийсь глузд? Хіба це князівські розваги? Чи княжич колись досягне хоч якоїсь самостійності?

– Тому необхідно, – відповіла Бенцон, – якнайшвидше одружити княжича й вибрати йому дружину, врода, принадність і ясний розум якої збудили б його приспані почуття і яка мала б таке добре серце, що цілком спустилася б до його дитинності, щоб потім помалу підняти його до свого рівня. Жінці, що буде належати княжичеві, ці риси необхідні, щоб вирятувати його з душевного стану, який – мені боляче казати це, ваша ясновельможність, – врешті може перейти у справжнє божевілля. Саме тому вирішальну роль у виборі нареченої повинні грати саме ці рідкісні риси, а на походження треба менше зважати.

– Ніколи, – сказав князь, наморщивши лоба, – ніколи в нашому роду не було мезальянсів, тож киньте цю думку, яку я не можу схвалити. Всі інші ваші побажання я завжди готовий був виконати і так само готовий їх виконати й тепер!

– Я цього не помічала, ваша ясновельможність! – гостро заперечила Бенцон. – Як часто справедливим побажанням доводилось замовкати задля химерних міркувань. Але є домагання, що стоять вище за будь-які умовності.

– Laissons cela, [245]– перебив князь радницю, відкашлявшись і взявши пучку табаки. Хвилю помовчавши, він повів далі: – Ще більше, ніж княжич, мене турбує князівна. Скажіть, Бенцон, як могло вийти, щоб від нас народилася дочка з такою дивною вдачею, а надто з такою чудною хворобливістю, що збиває з пантелику самого лейб-медика? Хіба княгиня не тішилася завжди квітучим здоров’ям, хіба вона була схильна до загадкових нервових нападів? А сам я хіба не був завжди здоровий духом і тілом? Як же в нас могла народитись дитина, що, хоч як мені гірко признатися в цьому, часто здається зовсім божевільною? Вона відкидає всі правила доброзвичайності, обов’язкові для особи князівського роду!