Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Я серцем відчув, що Муцій каже правду. Я зрозумів, що досі тільки не знав самого слова «філістер», але така вдача була мені добре відома, бо я зустрічав уже багатьох філістерів, тобто поганих котів, яких я щиро зневажав. Тим болючіше переживав я свою помилку, через яку міг опинитися в категорії тих нікчем, і поклав собі в усьому дотримуватись Муцієвих порад – ану ж і з мене ще вийде порядний кіт-бурш. Якось один молодик розповідав моєму господареві про свого зрадливого приятеля і змалював його незвичайним, незрозумілим мені висловом: назвав його «прилизаним типом». Тепер мені здалося, що означення «прилизаний» дуже пасує до слова «філістер», і я запитав свого приятеля Муція, що він про це думає. Тільки-но я вимовив слово «прилизаний», як Муцій підстрибнув з радощів і, міцно обнявши мене, вигукнув:

– Милий друже, тепер я переконався, що ти цілком зрозумів мене! Так, «прилизаний філістер» саме й є те мерзенне створіння, яке гострить зуби на шляхетних буршів і яке ми повинні зацьковувати до смерті, хоч би де воно нам трапилось. Так, друже мій Муре, тепер ти довів, що маєш глибоке, непомильне чуття до всього шляхетного й великого, дай-но я ще раз пригорну тебе до своїх грудей, у яких б’ється вірне німецьке серце.

Муцій знов обняв мене і сказав, що цієї ж таки ночі думає ввести мене в товариство буршів; опівночі я повинен чекати на даху, а звідти він поведе мене на вечірку до старости буршів, кота Пуфа.

До кімнати зайшов господар. Як завжди, я кинувся йому назустріч, потерся об його ноги й покачався на підлозі, щоб виявити свою радість. Муцій також задоволено дивився на нього блискучими очима. Господар трохи почухав мені голову й шию, оглянув кімнату і, побачивши, що там усе стоїть на своєму місці, сказав:

– Отак і треба! Ви поводилися тихо й мирно, як і належить статечним, вихованим людям. Отже, й заслужили винагороду.

Господар рушив до дверей, що вели до кухні, а ми з Муцієм, угадавши його добрий намір, подалися за ним, весело нявкаючи. І справді, господар відчинив кухонну шафу й дістав звідти кісточки двох курчат, м’ясо з яких він учора з’їв. Усі знають, що ми, коти, вважаємо курячі кісточки найкращими в світі ласощами, тому очі в Муція засвітились яскравим світлом, він граційно замахав хвостом і голосно замурчав, коли господар поставив перед ним мисочку. Пам’ятаючи «прилизаного філістера», я підсовував Муцієві найкращі шматочки – шиї, груди, гузки, а сам вдовольнявся твердішими кістками стегон і крилець. Коли ми схрумали кісточки, я хотів запитати Муція, чи не вип’є він мисочку солодкого молока. Проте перед очима в мене стояв «прилизаний філістер», тому я, нічого не питаючи, витяг мисочку, що, як я знав, стояла під шафою, приязно запросив Муція випити зі мною і навіть цокнувся з ним. Муцій вихлебтав усе молоко й вилизав мисочку, тоді потиснув мені лапу і сказав розчулено, зі сльозами на очах:

– Справді, друже мій Муре, ви живете, мов Лукулл. Але ви довели, що маєте віддане, чесне, шляхетне серце, що суєтні світові втіхи не спокусять вас на шлях мерзенного філістерства. Дякую, красно дякую!

За давнім німецьким звичаєм ми щиро потиснули на прощання один одному лапу. Муцій, певне, бажаючи приховати, що він глибоко, до сліз зворушений, карколомним стрибком вискочив крізь відчинене вікно на найближчий дах. Навіть мене, якого природа щедро обдарувала і силою, і пружністю, вразив цей сміливий стрибок, і я знов похвалив свій рід, що складається з природжених гімнастів, яким не треба ні жердин, ні стовпів.

До того ж на прикладі свого приятеля Муція я ще раз переконався, що часто під грубою відразливою зовнішністю схована ніжна, чутлива душа.

Я повернувся до господаревої кімнати й ліг під грубу. Там, на самоті, розмірковуючи про дотеперішнє своє існування, про недавній свій настрій, про те, як я жив і живу, я вжахнувся на думку, що стояв так близько від безодні, і приятель Муцій, хоч який він був скудовчений, видався мені прекрасним ангелом-охоронцем. Я повинен увійти в новий світ, повинен заповнити порожнечу в грудях, повинен стати іншим котом! Як калатало моє серце від боязкого, радісного очікування!

Було ще далеко до півночі, коли я своїм звичайним «няв» попросив господаря випустити мене надвір.

– Залюбки випущу тебе, – відповів господар, відчиняючи двері, – залюбки випущу тебе, Муре. З цілоденного лежання під грубою і спання нічого путнього не вийде. Іди, іди, подивися, що робиться в світі, побудь серед котів. Може, знайдеш якусь рідну душу серед юнаків котячого роду, з якою тобі буде цікаво і половити мишей, і розважитись.