У кущах ліворуч від входу стояв гладкий гофмаршал. Він витяг з кишені маленьку золоту табакерку, взяв із неї пучку табаки, тоді витер її рукавом, простяг камердинерові князя і сказав:
– Шановний друже, я знаю, що ви любите такі гарненькі дрібнички, тож візьміть цю табакерку як скромну ознаку моєї щирої прихильності до вас, на яку ви завжди можете розраховувати. Але скажіть, голубе, що там вийшло з тією дивною, незвичайною прогулянкою?
– Уклінно дякую, – відповів камердинер, ховаючи в кишеню золоту табакерку. Потім відкашлявся й повів далі: – Можу вас запевнити, ваша світлість, що наш ласкавий володар дуже налякані від тієї миті, коли її ясновельможність князівна Гедвіга невідомо чому знепритомніла. Сьогодні вони простояли, виструнчившись, біля вікна, мабуть, чи не з півгодини і так страхітливо зволили тарабанити пальцями правої руки по шибці, що вона бряжчала, бряжчала, аж поки лопнула. Але тарабанили самі гарні марші, приємні за своїм звучанням і бадьорі за своїм духом, як любив казати мій покійний зять, придворний сурмач. Ви, ваша світлість, знаєте, що мій покійний зять, придворний сурмач, був дуже вправний музикант, його до звучало так, ніби сам диявол дув у сурму, соль він виводив, мов соловейко, а що стосується самого виконання…
– Все це я знаю, – перебив балакучого камердинера гофмаршал, – все це я знаю, шановний, ваш покійний зять був чудовий придворний сурмач, але тепер скажіть мені, що робили, що казали його ясновельможність, коли перестали тарабанити марші?
– Що робили й що казали? – перепитав камердинер. – Гм! Та майже нічого. Його ясновельможність обернулися, втупили в мене вогнистий погляд, щосили смикнули за дзвінок і голосно гукнули: «Франсуа! Франсуа!» – «Я вже тут, ваша ясновельможність», – озвався я. Тоді наш ласкавий володар сердито вигукнули: «Йолопе, чого ж ти зразу не сказав! – А потім: – Вбрання для прогулянки!» Я приніс, що мені наказано. Його ясновельможність зволили надягти зелений шовковий сурдут без зірки й рушили до парку. Вони мені заборонили йти за ними, але… треба ж знати, ваша світлість, де перебувають його ясновельможність, ану ж яка біда… Одне слово, я подався за ними, тримаючись віддалік, і помітив, що ласкавий володар пішли до рибальської хатини.
– До майстра Абрагама! – вражено вигукнув гофмаршал.
– Саме так, – мовив камердинер із значущою, таємничою міною.
– До рибальської хатини, – повторив гофмаршал, – до майстра Абрагама! Його ясновельможність ніколи ще не відвідували майстра в рибальській хатині!
Запала промовиста пауза, потім гофмаршал повів далі:
– І більше його ясновельможність нічого не сказали?
– Нічогісінько, – значуще відповів камердинер. – Але, – повів далі він, хитро всміхаючись, – одне вікно рибальської хатини виходить у густі кущі, а серед них є така прогалина, звідки чути кожне слово, сказане в хатині… і можна було б…
– Якби ви, голубе, захотіли зробити це! – захоплено вигукнув гофмаршал.
– Я зроблю це, – мовив камердинер і тихенько рушив до хатини. Та тільки-но він вийшов з кущів, як мало не наскочив на князя, що саме повертався до замку. Сповнений ляку і святобливої пошани, камердинер відсахнувся назад.
– Vous êtes un grand [194]йолоп! – гримнув на нього князь, холодно мовив гофмаршалові: – Dormez bien! [195]– і подався до замку разом з камердинером, що пішов за ним.
Гофмаршал, спантеличений до краю, лишився на місці.
– Рибальська хатина… майстер Абрагам… Dormez bien… – промурмотів він і вирішив негайно поїхати до канцлера, щоб обміркувати з ним цю незвичайну подію і по можливості визначити, які наслідки вона може мати при дворі.
Майстер Абрагам провів князя аж до кущів, у яких стояли гофмаршал з камердинером. Звідти він вернувся назад згідно з бажанням князя, який не хотів, щоб його побачили в товаристві майстра з вікон замку. Ласкавому читачеві відомо, як князеві пощастило зберегти в таємниці свій приватний, секретний візит до майстра Абрагама в рибальську хатину. Але, крім камердинера, ще одна особа підслухувала князя, хоч він про те й гадки не мав.
Майстер Абрагам був уже майже біля своєї хатини, коли назустріч йому з вечірнього сутінку, що вже густішав на стежках, вийшла радниця Бенцон.
– О, – мовила вона, гірко сміючись, – князь просив у вас поради, майстре Абрагаме! Ви таки й справді опора княжого дому, і батькові, й синові передаєте свою мудрість та свій досвід, а коли добру пораду дати важко чи взагалі неможливо…
– То на цей випадок, – підхопив майстер Абрагам, – є радниця, власне, єдине препишне світило, яке осяває тут геть усіх і під впливом якого тільки й може існувати і сяк-так коротати своє непомітне життя бідний старий органний майстер.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу