Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

– Дозвольте й мені сказати свою думку. Я визнаю, що дует як музичний твір має свою вартість і наша Юлія виконала його чудово, але чи доречно, чи справедливо, щоб у нашому затишному колі, де мають точитись мирні, спокійні розмови, де дружні розваги, музика й спів повинні протікати легко й лагідно, мов дзюркотливий струмок серед грядок з квітками, нам підносили шалені мелодії, які так роздирають душу, залишають таке нищівне враження, що його не можна позбутися? Я намагалася захистити свій слух і свої груди від того дикого, пекельного болю, який Крейслер з властивим йому глумом, що так легко ранить наші чутливі серця, втілив у звуки, проте ніхто не захотів підтримати мене. Нехай моя слабкість стане поживою для вашої іронії, капельмейстере, але я признаюсь: ваш дует справив на мене таке тяжке враження, що я почуваю себе зовсім хворою. Хіба немає Чімарози або Паїзіелло, [127]чиї твори написані справді для розваги товариства?

– Боже святий! – вигукнув Крейслер, і на його обличчі заграв кожен м’яз, як завжди, коли в душі його прокидався гумор. – Боже святий, ясновельможна князівно, та я ж, наймізерніший із капельмейстерів, усім серцем згоден з вашою ласкавою, найяснішою думкою! Чи ж ми не підемо всупереч звичаям і приписам щодо одягу, коли свої груди з тяжкою тугою, з пекучим болем, з нестримним захватом, які в них нуртують, виставимо в товаристві не закутані в пишне жабо найбездоганнішої вихованості і пристойності? Що варті тоді всі пожежні команди доброго тону, що вони варті, якщо не можуть погасити бурхливого полум’я, яке то тут, то там хоче видобутись назовні? Хоч скільки б поливали нас чаєм, солодкою водичкою, пристойними розмовами і приємними теревенями, а проте часом тому чи іншому злочинному палієві щастить кинути в душу запалювальну ракету, і ось уже там спалахує полум’я, світить і навіть пече, чого ніколи не буває з чистим місячним світлом. Так, ясновельможна князівно, так, я, наймізерніший капельмейстер на цій грішній землі, допустився ганебного злочину цим жахливим дуетом, що, мов пекельний фейєрверк зі всілякими вогненними кулями, кометами, ракетами й гарматними пострілами, переполохав товариство і, на свій жаль, мушу визнати, майже всюди вчинив підпал. Ох! Пожежа! Пожежа! Пробі! Горимо, пожежні помпи сюди! Води! Рятуйте! Рятуйте!

Крейслер кинувся до скриньки з нотами, витяг її з-під фортепіано, відчинив, розшпурляв навколо аркуші, схопив якусь партитуру – то була «Моlinarа» [128]Паїзіелло, – сів до інструмента й заграв ритурнель популярної арієти «La Rachelina molinarina», [129]яку співає мельничка.

– Не треба, любий Крейслере! – несміливо попросила перелякана Юлія.

Проте Крейслер упав перед нею на коліна й почав благати:

– Найдорожча, найпрекрасніша Юліє! Зласкавтесь над вельмишановним товариством, влийте розраду в позбавлені надії душі, заспівайте «La Rachelina»! Бо якщо ви не заспіваєте, мені нема іншої ради, як тут-таки, на ваших очах, вкинутись у безодню розпуки, на краю якої я вже стою, і дарма ви триматимете за поли пропащого maître de la chapelle, дарма ласкаво гукатимете: «Залишіться з нами, о Йоганнесе!» – він скотиться в Ахерон [130]і, химерно підскакуючи, закружляє в демонічному танку з покривалами. Отож краще заспівайте, люба!

Юлія, хоч, здавалось, і трохи невдоволено, виконала те, що її просив Крейслер.

Не встигла вона скінчити арієту, як Крейслер відразу ж заграв відомий комічний дует нотаріуса й мельнички.

Голос і манера співу Юлії більше пасували до поважних, патетичних творів, однак їй не бракувало запалу, коли вона виконувала й комічні речі, які виходили в неї надзвичайно мило. А Крейслер перейняв трохи дивну, проте надзвичайно милу манеру італійських buffi, [131]але сьогодні майже перекривлював її – здавалося, що це зовсім не той голос, який щойно віддавав найглибший драматизм у тисячах відтінків, до того ж він корчив такі кумедні міни, що розсмішив би й самого Катона. [132]

Тож не диво, що всі почали виявляти своє схвалення вигуками й реготом.

Крейслер у захваті поцілував Юлії руку, але вона невдоволено висмикнула її.

– Ох, – мовила вона, – ох, капельмейстере, я ніяк не можу збагнути чудної, я б сказала, неприродної зміни ваших настроїв і не можу до неї достосуватись! Цей карколомний стрибок від одних крайнощів до других ранить мені серце! Прошу вас, любий Крейслере, не вимагайте більше від мене, щоб я, глибоко схвильована попередньою музикою, коли в грудях моїх ще бринить відгомін гіркого смутку, співала комічні речі, хоч які б вони були приємні й мелодійні. Я знаю, що зможу заспівати їх, якось упораюся з ними, але такий спів мене цілком виснажує, я стаю просто хвора. Отже, не вимагайте від мене більше такого! Обіцяйте мені, любий Крейслере!