Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Що ж до самого виховання, то ніхто в світі не здивується, що я лишився невихованим, бо дядькові було до мене байдужісінько, він просто віддав мене на поталу вчителям, які приходили до нас самі: я не ходив до школи й не знався ні з ким зі своїх ровесників, щоб не порушувати спокою в домі, де мешкав мій неодружений дядько вдвох зі своїм старим похмурим служником. Я пам’ятаю лише три випадки, коли мій незворушний, майже до тупоумства байдужий дядько вчинив лаконічний виховний акт – дав мені ляпаса, отже, я справді за роки свого дитинства одержав три ляпаси. Оскільки я вже так розбалакався, то міг би подати тобі, таємний раднику, історію тих трьох ляпасів у вигляді такого собі романтичного триптиха, проте я візьму лише середню частину з нього, бо знаю, що тобі найдужче кортить довідатись про мої музичні студії, тож тебе не лишить байдужим моя розповідь про те, як я компонував свій перший музичний твір.

Дядько мав чималу бібліотеку і дозволяв мені порпатися в ній скільки завгодно й читати, що моя душа забажає; там я й натрапив раз на «Сповідь» Руссо в німецькому перекладі. Я одним духом проковтнув ту книжку, написану зовсім не для дванадцятирічного хлопця, – вона могла посіяти в моїй душі насіння, з якого потім зійшло б чимало зла. Та одна із змальованих там подій, часом дуже сумнівних і ризикованих, так захопила й полонила мене, що я забув про всі решту. А саме: немов електричний удар, вразила мене розповідь про те, як малий Руссо, спонукуваний могутнім духом музики, що прокинувся в його душі, але не маючи ніяких знань щодо гармонії і контрапункту, а також ніяких практичних посібників, надумав скомпонувати оперу, як він засунув над ліжком завіски й кинувся в постіль, щоб цілком віддатись натхненній владі своєї уяви, як у голові в нього постав твір, немов чудовий сон. Ні вдень ні вночі не покидала мене думка про цей випадок, коли, як мені здавалось, на малого Руссо зійшла найвища благодать. Часом я вже й себе відчував причетним до тієї благодаті, а отже, тільки від моєї твердої ухвали залежало, чи я здіймусь до того раю, бо ж мене так само окрилював дух музики.

Одне слово, я поклав собі зробити так, як той, кого я взяв за приклад. Отож одного вітряного осіннього вечора, коли дядько, всупереч своїм звичкам, десь пішов з дому, я відразу ж засунув завіски й кинувся на дядькову постіль, щоб, як Руссо, сприйняти душею сподівану оперу. Та хоч як ґрунтовно я приготувавсь, хоч як силкувався приманити творчий дух, він уперто, затято оминав мене. Я чекав чудових мелодій, а у вухах бриніла давня, плаксива, нікчемна пісенька: «Кохав я лиш Ісмену, Ісмена – лиш мене». Вона ніяк не кидала мене, хоч я відчайдушно проганяв їі від себе. «Зараз пролунає величний хор жерців «З вершин Олімпу», – сказав я собі, та «Кохав я лиш Ісмену» й далі настирливо бриніло у моїх вухах, аж поки я міцно заснув.

Збудили мене гучні голоси. Нестерпний сморід ліз до носа, забивав дух. Кімната була повна густого диму, а в тому диму стояв дядько, затоптував охоплену полум’ям гардину, якою була завішена одежна шафа, й вигукував: «Води, мерщій води!» Нарешті старий служник приніс ціле відро води, вилив на підлогу, і вогонь погас. Дим повільно виходив у вікно. «Де та шкода?» – спитав дядько, присвічуючи по кутках. Я добре знав, яку шкоду він має на думці, і принишк у постелі. Нарешті дядько підійшов до ліжка й зігнав мене звідти, сердито вигукуючи: «Ану, вилазь негайно! Цей бешкетник спалить мені будинок!» На його розпитування я спокійно відповів, що хотів так само, як малий Руссо, коли вірити його «Сповіді», скомпонувати в постелі opera seria [104]й зовсім не знаю, від чого сталась пожежа. «Руссо? Скомпонувати opera seria?… – вражено проказав за мною дядько, а тоді гримнув: – Йолоп!» – і дав мені добрячого ляпаса, що його я занотував як другий у своєму житті. Скам’янівши з ляку, я стояв, не здатний вимовити й слова, і тієї миті, немов відлуння ляпаса, у вухах у мене чітко прозвучало: «Кохав я лиш Ісмену» і т. д. і т. д. Відтоді мені спротивилась і та пісня, і будь-яке компонування.

– А як же справді сталась пожежа? – запитав таємний радник.

– Ще й досі, – відповів Крейслер, – ще й досі я не можу збагнути, яким чином зайнялась та гардина, а разом з нею і чудовий дядьків халат та три або й чотири прегарно накручені тупеї, що з них дядько лаштував свою перуку. Мені потім весь час здавалося, що я дістав ляпаса не за пожежу, яка сталася не з моєї вини, а за спробу скомпонувати оперу. Це було дивно, бо дядько суворо наказував мені опановувати музику, хоч мій учитель, розчарований моєю раптовою нехіттю до неї, вважав мене цілком немузикальним. До всього ж іншого, що я вчив чи не вчив, дядько був зовсім байдужий. Оскільки він часто висловлював своє велике невдоволення тим, що мене так важко присилувати до музики, можна було подумати, що він дуже зрадіє, як через кілька років у мені потужно озветься музичний хист, затьмаривши всі інші мої здібності й уподобання, – аж ні! Дядько тільки ледь усміхався, помітивши, що я невдовзі почав досить майстерно грати на кількох інструментах і навіть компонувати невеличкі речі на втіху своїм учителям і знавцям. Так, він тільки ледь усміхався й казав з хитрою міною, коли мене вихваляли перед ним: «Атож, мій небіж з химерами!»