Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Інших своїх героїв, як вигаданих, так і історичних, письменник також формує за традиційними зразками: видатний достойник, захисник батьківщини (Вишневецький), король, який уособлює велич держави (ідеалізований Ян Казимир), та лицарі «на варті Речі Посполитої»: Скшетуський, Володийовський, Підбийп’ятка тощо. Ці герої були змодельовані згідно з епічними стереотипами, та водночас настільки наочно й зорово, що читач з легкістю ідентифікує себе з цими носіями універсальної ідеї роману – «польськості» та польської ідентичності. Національну свідомість тогочасних поляків, розділених кордонами різних держав, об’єднували чинники, запозичені із лицарсько-шляхетської етики: обов’язок боротьби за волю та цілісність батьківщини, захист прав шляхетського стану, вірність чинному володареві та релігійність.

Ян Скшетуський у «Вогнем і мечем» є носієм усіх цих чеснот – при цьому, на відміну від Вишневецького, не відчуває протиріччя між особистою користю та загальним благом. Скшетуський наділений рисами ідеального лицаря – сильний, сміливий, енергійний, рішучий, релігійний, безмежно відданий батьківщині й обов’язку, він стоїть на сторожі честі й гідності Речі Посполитої. Єдиний у морі жорстокості не став жорстоким: помилував полонених, звільнив Богуна. Саме в ньому шляхетськість нерозривно поєднувалася зі шляхетністю. Чи не на такого героя очікували стомлені від невтішної тогочасної ситуації серця та помисли співвітчизників Сенкевича?

Князь Ярема Вишневецький у «Вогнем і мечем» виростає в найбільш епічну й монументальну, навіть дещо абстрактно-тенденційну й майже символічну постать. Він уособлює ідею польської державності і непорушності влади, вірності батьківщині та її політиці ХVІІ сторіття на «кресах» – тобто колонізаторській діяльності, – і є просто честю і гонором Речі Посполитої. Створюючи постать князя Яреми, письменник дуже добре відчув очікування читача, яскравої, легендарної історичної особи, сильного, грізного, але водночас справедливого вождя. Постать Вишневецького в романі оточує атмосфера міфу, який, народившись у переломні воєнні часи, поєднував античні традиції із сарматськими ідеалами. Історичному Вишневецькому були притаманні типові риси й вади «кресової» магнатерії: владність, егоїзм, амбітність, запальність, зухвалість і непомірна гордість, яка межує з пихою. Його твердий характер виявлявся не тільки в жорстокому придушенні бунтівних козаків, «залізний князь» міг збройно нав’язати свою волю сейму (у справі про Гадяч), змушував рахуватися з собою гетьманів і короля. Але Сенкевич намагався показати, як задля блага батьківщини, перед лицем загрози від «внутрішнього» ворога Ярема стримує свій егоїзм і амбіції, так що навіть жорстокість «виправдовується» вищою метою. Письменник не шкодує для нього епітетів на зразок: «вірлиний розум», «пан надзвичайно чутливого серця», «справжній батько для лицарства», «найвидатніший воїн у Речі Посполитій». Його поважають і хвалять навіть вороги. Тугай-бей говорить Хмельницькому: «Лев ховається в серці цього гяура… Краще б я з ним стояв, ніж з тобою».

Роман «Вогнем і мечем» становить значний інтерес для українського читача – перш за все тому, що «історичним тлом» для розвитку любовної інтриги слугують події в Україні ХVІІ століття – визвольна війна Богдана Хмельницького, яку в польській історіографії звикли називати «козацькими війнами». Навіть Антонович визнавав, що «автор доволі ретельно вивчив зображувану епоху; великих фактичних помилок та неточностей він уникнув», і з українським істориком у цьому плані досить солідарними є історики польські. Однак у художньому світі роману до історичного часопростору вписаний часопростір міфічний. На міфічному рівні роману об’єктивний історичний час перетворюється на апокаліптичні вияви. У просторі географічному події відбуваються на порубіжжі Речі Посполитої, а у просторі міфічному – на краю землі, точніше, світу людей. Бастіоном цивілізації на помежів’ї з пеклом дикості є «лубенська держава», у якій «справжнє життя розквітло тільки під залізною рукою князя Яреми».

По інший бік від цієї уявної межі світів стоїть військо Хмельницького з його ірраціонально-жорстокою поведінкою, яку оповідач пояснює «спрагою крові та вбивств», «звірячою природою» народу. На сторінках роману козаки, йдучи за стихією терору, винищують невинних і беззбройних усіма видами смертей, «допускаються найдикішої жорстокості», упиваються кров’ю та вбивствами. І якщо на історичному рівні їхні ватажки (Хмельницький, Богун, Кричевський) належать до того ж світу людей, що й Вишневецький, міфологізація опускає їх у царство дикості.