Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Ваша ясновельможність, – відповів Биховець, – найбільша це милість од вашої ясновельможності, що, маючи право наказати, ви віддаєте справу на мій розсуд. І негідним був би я такої милості, якби не прийняв її з найвдячнішим серцем.

– Подякуйте ж своєму товаришу, – звернувся князь до Скшетуського, – і йдіть збиратися.

Скшетуський почав гаряче дякувати Биховця й через кілька годин був готовий вирушити. В Лубнах йому давно вже не сиділось, а поїздка відповідала всім його намірам. Спершу йому належало побачитись із Оленою, а потім, на жаль, розлучитися з нею надовго; щоправда, саме цей час і потрібен був, аби після небувалих дощів дороги зробилися проїжджими для колісного пересування. До цього княгиня з Оленою дістатися Лубен не змогли б, тому Скшетуському лишалося чекати або в Лубнах, або перебратися в Розлоги, що суперечило угоді з княгинею і, найголовніше, викликало б підозри Богуна. В цілковитій безпеці від домагань останнього Олена могла почуватися тільки в Лубнах, але, позаяк вона була вимушена тривалий час лишатися в Розлогах, краще за все Скшетуському було поїхати, а на зворотному шляху під охороною княжого загону забрати її з собою. Все таким чином обміркувавши, намісник поспішав із від’їздом і, отримавши від князя інструкції та листи, а гроші на поїздку від скарбничого, задовго до настання ночі вирушив у дорогу, прихопивши Редзяна і маючи при собі сорок вершників із козацької княжої корогви.

Була вже друга половина березня. Трави буйно пішли в ріст, зацвіло перекотиполе, степ закипів життям. На ранок другого дня пан Скшетуський на чолі своїх людей їхав нібито по морю, пливкою хвилею котрого була трава, розгойдана вітром. А навколо без ліку було радості й весняних голосів: кликів, цьомкання, посвистів, щебетання, тріпотіння крил, дзижчання комах; степ звучав лірою, на якій була рука Господня. Над головами вершників яструби, ніби підвішені хрестики, нерухомо стояли в блакиті, дикі гуси летіли клином, пропливали ключі журавлів; на землі ж – гін здичавілих табунів: ось мчать степові коні, бачиш, як розпорюють вони грудьми трави, летять як буря і зупиняються мов укопані, півколом оточуючи вершників; гриви їхні розметались, ніздрі роздуті, очі здивовані! Здається – розтоптати ладні непроханих гостей. Та мить – і раптом зриваються з місця, і пропадають так само швидко, як і примчалися, тільки трава шумить, тільки квітники миготять! Тупіт стих, і знову чути гучну пташину різноголосицю. І все б, здається, радісно, та є якась туга в радості цій, галасливо начебто, а пусто, – гей! – а широко, а просторо! Конем не досягти, думкою не осягти…

Хіба що тугу цю, безлюддя це, степи ці полюбити і збентеженою душею кружляти над ними, спати вічним сном у їхніх курганах, голоси степові наслухати й самому відгукуватись.

Стояв ранок. Великі краплини блищали на полині та бур’яні, свіжі подуви вітру просушували землю, на якій дощі полишили широкі калюжі, що розлились озерцями і сяяли на сонці. Загін намісника поволі просувався вперед, бо важко поспішати, коли коні раз по раз провалюються по коліно в м’яку землю. Намісник, одначе, не дозволяв подовгу відпочивати на могильних пагорбах – він поспішав зустрітися й попрощатися. Отак до полудня наступного дня, проїхавши смужку лісу, вздрів він вітряки Розлогів, розкидані по горбах та ближніх курганах. Серце в грудях Скшетуського забилось, як молот. Його не чекають, ніхто про його приїзд не знає: що скаже вона, коли він з’явиться? А онде, там уже хати підсусідків, які потонули в молодих садах вишневих; далі розкидане сільце холопів, а ще далі замаячив і колодязний журавель на панському майдані. Намісник підняв коня і погнав його в галоп. За ним кинулись інші; так і полетіли вони селом із гиканням і свистом. Тут і там селянин показувався з хати, дивився, хрестивсь: чорти не чорти, татари не татари. Грязюка з-під копит летить так, що не зрозумієш, хто скаче. А вони доскакали вже до майдану й осадили перед зачиненими ворітьми.

– Гей ви там! Відчиняй, хто живий!

На шум, стук і собачий гавкіт прибігли з двору люди. У страху припали вони до воріт, вирішивши, що на обійстя напали.

– Хто такі?

– Відчиняй!

– Князів немає вдома.

– Відчиняй же, сучий сину! Ми від князя з Лубен.

Нарешті челядь упізнала Скшетуського.

– Це ваша милість! Зараз ми, зараз!

Ворота відчинились, а тут і сама княгиня вийшла на ґанок, кинувши оком з-під долоні на гостей.