Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Коні раптом дружно зафоркали, вершники хором відповіли: «На здоров’я, на здоров’я!» – і все стихло, поки чийсь сумний голос не затягнув у задніх рядах пісню:

– Старі жовніри розповідають: кінь форкає на добро, та й батько мій покійний, пам’ятаю, теж так говорив, – промовив Володийовський.

– Щось мені підказує: не даремно ми їдемо, – відповів Заглоба.

– Пошли ж, Господи, й поручику бадьорості душевної, – зітхнув пан Лонгинус.

Заглоба ж раптом затряс головою, як людина, що не може відкараскатись од набридливої думки, і, не витримавши, заговорив:

– Мене інша точить турбота: поділюся я, мабуть, із вами, а то вже несила стало. Чи не помітили ви, шановні добродії, що з деякого часу Скшетуський – якщо, звичайно, не удає – тримається так, буцім менше за всіх нас порятунком князівни стурбований?

– Де там! – заперечив Володийовський. – Це в нього вдача така: по собі показувати нічого не любить. Ніколи він іншим і не був.

– Так-то воно так, одначе пригадайте, добродію: хоч як би ми підбадьорювали надією, він і мені, й вам одповідав так negligenter, [149]ніби йшлося про пусту справу, а, бачить Бог, чорна б то була з його боку невдячність: сердега стільки за ним сліз пролила, так змучилася, що й пером не описати. Своїми очима бачив.

Володийовський похитав головою.

– Не може такого бути, що він од неї відступився. Хоча, вірно, спершу, коли диявол цей її викрав із Розлогів, побивався так, що ми за його mens побоювались, а тепер куди більше стриманий. Та якщо йому Господь дарував душевний спокій і сил додав – воно й на краще. Ми, як істинні друзі, радіти маємо.

Сказавши так, Володийовський пришпорив коня й поскакав уперед до Скшетуського, а Заглоба деякий час їхав мовчки біля Підбийп’ятки.

– Маю надію, пане, ви поділяєте мою думку, що, коли б не амури, куди менше зла творилося на світі?

– Що Всевишнім наперед визначено, того не уникнеш, – відповів литвин.

– Ніколи ви до ладу не відповісте. Де Крим, а де Рим! Через що було зруйновано Трою, скажіть на милість? А нинішня війна хіба не через руду косу? Чи то Хмельницький Чаплинську забажав, чи то Чаплинський Хмельницьку, а нам за гріховні пристрасті платити головою!

– Це любов нечиста, але ж є й високі почуття, що примножують Господню славу.

– Ось тепер ваша милість у саме яблучко влучили. А чи скоро самі на солодкій сій ниві почнете трудитися? Я чув, перед походом вас опоясали шарфом.

– Ох, братушко!.. Братушко!..

– У трьох головах притичина, чи що?

– Ах! У тім-то й справа!

– Тоді послухайте мене: розмахніться добряче та й зітніть разом голови Хмельницькому, ханові та Богуну.

– Якби ж вони побажали в ряд стати! – мрійливо промовив литвин, здіймаючи очі до неба.

Тим часом Володийовський довго їхав поряд із Скшетуським, мовчки поглядаючи з-під шолома на безживне лице друга, а потім його стремена своїм торкнувся.

– Яне, – сказав він, – даремно ви роздумами себе мучите.

– Не роздумую я, молюся, – відповів Скшетуський.

– Свята це й премного похвальна справа, але ж ви не чернець, аби вдовольнятися лише молитвою.

Пан Ян поволі повернув страдницьке своє лице до Володийовського й запитав глухим, повним смертної туги голосом:

– Скажіть, Міхале, що мені лишилось іще, як не постригтись у ченці?…

– Вам лишилось її врятувати, – відповів Володийовський.

– Чого я й буду прагнути до останнього подиху. Та навіть якщо відшукаю живою, чи не буде пізно? Допоможи мені, Господи! Про все можу думати, тільки не про це. Збережи, Боже, мій розум! Нема в мене інших бажань, окрім як вирвати її з окаянних рук, а потім нехай отримає вона такий притулок, який і я для себе знайти постараюся. Видно, не захотів Господь… Дайте мені помолитися, Міхале, а кровоточивої рани не чіпайте…

У Володийовського стислося серце; хотілося йому втішити приятеля, підбадьорити надією, та слова застрявали в горлі, й їхали вони далі в глухому мовчанні, тільки губи Скшетуського ворушилися швидко, шепочучи молитву, котрою він, видно, жахливі думки відігнати прагнув, невеличкого ж лицаря, коли він глянув на висвітлене місяцем лице друга, страх охопив, бо здалося йому: перед ним обличчя ченця – суворе, виснажене приборкуванням плоті й постами.

І тут той самий голос знову заспівав у задніх шеренгах: