Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Дід знову замовк. Раптом з-під руки одного жовніра висковзнув камінець і з шурхотом покотився вниз. Декілька людей тут же почали вглядатись із-під рук в зарості над яром. Скшетуський, вирішивши, що зволікати далі не слід, вистрілив у натовп із пістоля.

– Бий! Убивай! – крикнув він, і тридцять жовнірів дали залп просто в обличчя мужикам, а потім із шаблями в руках блискавично з’їхали по схилу яру до заскочених і розгублених зарізяк.

– Бий! Убивай! – загриміло біля одного краю яру.

– Бий! Убивай! – одізвалися дикі голоси з протилежного боку.

– Ярема! Ярема!

Напад був настільки несподіваним, замішання настільки великим, що мужва, хоч і озброєна, майже не чинила опору. Вже й без того у ватагах бунтівної черні подейкували, що Ярема не без допомоги злого духа може перебувати й воювати відразу в декількох місцях, отож ім’я це, що впало на мужиків, які нічого такого не очікували і ні до чого такого не були підготовлені, мовби ім’я самого злого духа, вибило в них зброю з рук. До того ж піки й коси в тісноті були непотрібні, тому, приперті, як стадо овець, до протилежного схилу яру, краяні шаблями по головах і лицях, побивані, пронизувані, розтоптувані ногами, мужики, збожеволівши від страху, простягали руки і, хапаючи немилосердне залізо, гинули. Тихий бір наповнився зловісними звуками битви. Деякі намагалися видертися по крутосхилу, але, обдираючи шкіру, калічачи руки, зривалися на леза шабель. Одні вмирали спокійно, другі благали про пощаду, треті, не бажаючи бачити смертної хвилини, затуляли обличчя руками, четверті кидалися долілиць на землю, та свист шабель і волання конаючих покривав крик нападників: «Ярема! Ярема!», – крик, од якого на мужицьких головах волосся вставало дибом, а смерть здавалася ще страшнішою.

Дід, одначе, торохнув одного з жовнірів лірою по голові, так що той одразу перекинувся, другого схопив за руку, щоб завадити шабельному удару, причому ревів од страху, наче бугай.

Декілька вояків, забачивши таке, кинулися порубати його, та сюди ж з’явився й пан Скшетуський.

– Живцем брати! Живцем брати! – крикнув він.

– Стій! – ревів дід. – Я шляхтич! Loquor latine! [120]Я не дід! Стій, кому кажу! Сволота, кобилячі діти!

Та він не встиг закінчити своєї літанії, бо пан Скшетуський глянув йому в обличчя й закричав так, що схили яру відгукнулися луною:

– Заглоба!

І зразу, як дикий звір, кинувся на діда, вчепився в його плечі, лице наблизив до лиця і, трясучи його, як грушу, крикнув:

– Де князівна? Де князівна?

– Жива! Здорова! В безпеці! – крикнув, у свою чергу, дід. – Пустіть, добродію, чорт забирай, душу витрясете.

Тоді лицаря нашого, що його не могли здолати ні полон, ні рани, ні хворості, ні страшний Бурдабут, звалила щаслива звістка. Руки його обм’якли, чоло вкрилося потом, він сповз навколішки, лице сховав у долонях і, впершись головою в схил яру, завмер у мовчанні, дякуючи, як видно, Господу.

Тим часом останніх нещасних мужиків було порубано, якщо не брати до уваги попередньо зв’язаних, яким судилося дістатися в таборі катові, щоби витягнув із них потрібні відомості. Решта лежали розпростерті й бездиханні. Битва закінчилася, шум і гам стихли. Жовніри сходилися до свого командира і, бачачи поручика навколішках біля схилу, тривожно переглядалися, не розуміючи, чи цілий він. Той підвівся, й лице його було таким світлим, немовби сама зоря сяяла в його душі.

– Де вона? – запитав Заглобу.

– У Барі.

– У безпеці?

– Замок могутній, ніякий напад йому не страшний. Вона під опікою пані Славошевської та черниць.

– Слава Господу всемогутньому! – сказав лицар, і в голосі його звучала безмежна розчуленість. – Дайте ж, ваша милість, руку вашу… Від душі, від душі вдячний.

Несподівано він звернувся до жовнірів:

– Багато полонених?

– Сімнадцять, – відповіли йому.

– Даровано мені радість велику, і милосердя в мені прокинулось. Одпустіть їх, – сказав пан Скшетуський.

Жовніри вухам не повірили. Такого у війську Вишневецького не бувало.