Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Згодом князь сказав:

– Як синові, радий я вам, позаяк думав уже, що не побачу вас більше. Несіть же мужньо тягар свій і знайте: тисячі будуть у вас товаришів по нещастю, що втратили жінок, дітей, батьків, родичів і друзів. І як пропадає крапля в океані, так нехай і ваша біда в морі загальної біди розчиниться. Коли для вітчизни милої настали такі страшні часи, той, хто мужній і з мечем нерозлучний, в оплакування своїх втрат не впадає, та на допомогу матері нашій спільній поспішить і або совісті своїй спокій віднайде, або славною смертю загине й вінець небесний, а з ним і віковічне блаженство здобуде.

– Амінь! – одгукнувся капелан Муховецький.

– О милосердний княже, як на мене, ліпше мертвою бачити її! – ридав лицар.

– Плачте ж! Велика ваша втрата, і ми з вами плакатимемо, тому що не до нехристів, не до диких скіфів, не до татар, але до братів і товаришів, які співчувають вам, приїхали ви; тому скажіть собі так: «Сьогодні над тобою плачу, а завтра вже не моє!» – бо знайте, завтра ми на війну виступаємо.

– З вашою княжою ясновельможністю хоч на край світу! Але втішитись я не можу; так мені без неї тяжко, що от не можу, не можу…

І бідний жовнір то за голову хапався, то пальці кусати починав, щоби схлипування вгамувати, то знову впадав у невимовний відчай.

– Ти сказав: «Хай буде воля твоя!» – суворо нагадав ксьондз.

– Амінь, амінь! Волі його я віддаю себе, тільки… з відчаєм… нічого не можу вдіяти, – відповів лицар, ковтаючи сльози.

І видно було, що він бореться, що намагається опанувати себе, так що страждання його тим паче змусили всіх пустити сльозу, а хто вразливіший, як, приміром, пан Володийовський і пан Підбийп’ятка, ті просто ревма ревіли. Останній раз по раз долоні біля грудей складав і жалібно повторював:

– Братушко, братушко, заспокойтеся!

– Слухайте! – сказав несподівано князь. – Мені відомо, що Богун звідси до Лубен помчав і в Василівці моїх людей перебив. Тому завчасу не втрачайте надію, адже вона, можливо, йому не дісталася, бо навіщо б він тоді до Лубен пішов?

– Вірно! Таке можливо! – закричали офіцери. – Господь утішить вас.

Пан Скшетуський очі розплющив, ніби не розуміючи, про що йдеться, та раптом у мозку його зажевріла надія, і намісник, як стояв, кинувся в ноги князю.

– О ясновельможний князю! Життя, кров! – вигукував він.

І не зміг сказати нічого більше, бо так підупав на силі, що панові Лонгинусу довелося підвести його та посадити на лаву; одначе з обличчя намісника вже було видно, що він ухопився за цю думку, як потопаючий за соломинку, і що відчай його стишився. Присутні почали роздувати іскорку цю, кажучи, що, цілком імовірно, князівну свою він і знайде в Лубнах. По тому відвели його до іншої хати, куди принесли вина й меду. Намісник хотів було випити чарку, та через судому, що стискувала йому горло, не зміг; зате вірні його товариші пили, а підпивши трохи, заходилися його обіймати, цілувати і дивуватися виснаженості та слідам хвороби, що видимі були на його лиці.

– Просто шкелет на вигляд! – дивувався гладкий пан Дзик.

– Напевно, ображали тебе на Січі, їсти й пити не давали?

– Що було з тобою?

– Розкажу іншим разом, – слабким голосом відповів Скшетуський. – Поранили мене, і прохворів я.

– Поранили його! – вигукнув пан Дзик.

– Поранили, хоча й посол! – сказав пан Слешинський.

І обидва подивились один на одного, дивуючись козацькому нахабству, а потім обнялися від превеликих до пана Скшетуського почуттів.

– А ти бачив Хмельницького?

– Бачив.

– Подати його сюди! – кричав Мігурський. – Ми його негайно на бігус пустимо!

За такими розмовами спливла ніч. Уранці стало відомо, що і другий загін, посланий у далеку вилазку до Черкас, повернувся. Загін цей, звичайно ж, Богуна не наздогнав, а значить, і не спіймав, але привіз дивовижні новини й привів багато взятих по дорозі людей, які бачили Богуна два дні тому. Люди ці повідомили, що отаман, очевидно, за кимсь гнався, так що повсюди запитував, чи не зустрічав хто гладкого шляхтича з козачком. При цьому він страшенно поспішав і мчав стрімголов. Люди всі як один ручалися, що ніякої дівчини з Богуном не було, а якби вона була, вони напевне б її помітили, тому що Богунів загін був дуже невеликим. Нове підбадьорення, проте й нова турбота поселилась у серці пана Скшетуського, бо реляції ці, просто кажучи, були малозрозумілими.

Він не міг утямити, навіщо Богун спершу помчав до Лубен і накинувся на василівський гарнізон, а затим раптом повернув на Черкаси. Те, що Богун Олену не повіз, здавалося безперечним, оскільки Кушель зустрів Антонів загін, у якому її теж не було; люди ж, приведені тепер з боку Черкас, не бачили її й серед Богунових супутників. Де в такому разі вона могла бути? Де заховалася? Чи втекла? Якщо втекла, то в який бік? Чому вирішила тікати не в Лубни, а до Черкас чи Золотоноші? Богунові загони явно когось переслідували та на когось полювали біля Черкас і Прохорівки. Та навіщо знову-таки розпитували вони про шляхтича з козачком?