Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Воно й слава Богу.

Намісник уважно придивився до лежачої людини.

– З виду гетьман, – сказав він.

– І кінь у нього – аргамак рідкісний, такого нема і в хана, – відповів вахмістр. – Та он його тримають!

Поручик глянув, і лице його просвітліло. Рядом двоє жовнірів тримали і справді чудового скакуна, а той, прищулюючи вуха й роздуваючи ніздрі, тягнув голову й дивився зляканим оком на лежачого хазяїна.

– Авжеж кінь, звичайно, буде наш? – поспішив запитати вахмістр.

– А ти, сучий сину, християнина в степу без коня лишити хочеш?

– Адже ж у бою взятий…

Подальшу розмову було перервано зовсім уже гучним хрипінням придушеного.

– Влити чоловікові горілки в горлянку! – сказав намісник. – Та пояс на ньому розпустити.

– Ми що – тут і заночуємо?

– Тут і заночуємо! Коней розсідлати, вогнище запалити.

Жовніри жваво кинулися виконувати накази. Одні почали приводити до тями й розтирати лежачого, другі вирушили за очеретом, треті розстелили для нічлігу верблюжі та ведмежі шкури.

Намісник, не опікуючись більше придушеним незнайомцем, розстебнув пасок і влігся біля вогнища на бурку. Був він молодий, сухорлявий, чорноволосий і вельми красивий; обличчя мав худе, а ніс – видатний, орлиний. Погляд намісника палав шаленою відвагою та завзяттям, але вираз обличчя при цьому не втрачав статечності. Чималі вуса й давно, як видно, не голена борода зовсім робили його не по літах серйозним.

Тим часом двоє жовнірів заходилися готувати вечерю. Вони прилаштували на вогні заготовлені баранячі четверті, з тороків добули декілька дрохв, підстрелених удень, декілька куріпок та одного сайгака, що його жовнір тут же взявся облуплювати. Вогнище горіло, відкидаючи в степ величезне червоне коло. Придушений почав поволі приходити до тями.

Якийсь час водив він налитими кров’ю очима по незнайомцях, а потім спробував підвестися. Жовнір, який перед цим розмовляв із намісником, допоміг підвестися лежачому, підхопивши обіруч його попід пахви; інший упхав йому в руки обушок, на який незнайомець важко обіперся. Лице його з напнутими жилами лишалося багряним. Нарешті здавленим голосом він прохрипів перше слово:

– Води!

Йому дали горілки, яку він пив і пив, і, як видно, не без користі, позаяк, одірвавшись нарешті від фляги, запитав уже більш розбірливо:

– У кого це я?

Намісник підвівся й підійшов до нього.

– У тих, хто вашу милість спасінням обдарували.

– Значить, не ви накинули аркан?

– Наша справа, вельмишановний пане, шабля, не аркан. Ганьбите добрих жовнірів підозрою. А піймали вас якісь лихі люди, татарами перевдягнені. На них, якщо цікаво, можете подивитись; он вони, мов барани порізані, лежать.

І намісник указав рукою на темні тіла, що валялися під узгір’ям.

Незнайомий на це сказав:

– Коли так – дозвольте ж мені віддихатися.

Йому підклали повстяну кульбаку, влаштувавшись на якій, він поринув у мовчання.

Це був чоловік у розквіті літ, середнього зросту, в плечах широкий, майже велетенської статури, з дивовижними рисами обличчя. Голову він мав здоровенну, шкіру прив’ялу, дуже засмаглу, очі чорні та, ніби в татарина, злегка розкосі; вузький рот його облямовували тонкі вуса, що розходилися по краях широкими китицями. На міцному лиці були написані відвага й зарозумілість. Тут поєднувалося щось привабливе й водночас огидне: гетьманська гідність мішма з татарською лукавістю, доброзичливість і злість.

Відсидівшись скількись часу, він підвівся і, не подякувавши, зовсім несподівано пішов дивитися на вбитих.

– Мужлай! – буркнув намісник.

Незнайомець тим часом уважно вглядався в обличчя кожному, хитав головою, ніби зрозумівши щось, а потім поволі попрямував до намісника, мацнувши себе по боках і машинально шукаючи пояс, за який хотів, як видно, закласти руку.

Не сподобалася наміснику така поважність у людині, щойно вийнятій із петлі, тому він уїдливо мовив:

– Можна подумати, що ви, ваша милість, знайомих шукаєте серед цих злодюг або заупокійну по них правите.

Незнайомий серйозно відповів:

– І не помиляєтеся ви, добродію, і помиляєтеся, тому що шукав я знайомих, одначе, називаючи їх татарами, помиляєтеся, бо це слуги одного шляхтича, мого сусіда.

– Не з одного, видно, колодязя берете воду ви з тим сусідом.

Дивна якась посмішка ковзнула по тонких губах незнайомого.

– І в цьому ви, добродію, помиляєтеся, – пробурмотів він крізь зуби.

За мить додав голосніше: