Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Дорогу дідові! Дорогу дідові! – кричав Заглоба, тримаючи перед себе між витягнутих рук Олену та оберігаючи її від тисняви. – Дорогу дідові! Я до Хмельницького і Кривоноса йду! Дорогу дідові, люди добрі, шановні козаки, щоб чорна смерть прибрала вас і дітей ваших! Я ж кепсько бачу! Я в воду впаду! Поводиря втопите! Розступіться, дітки, параліч розбий вам руки-ноги, щоб ви здохли, щоб на палях вертілися!

Так, галасуючи, лаючись і розштовхуючи натовп своїми могутніми ліктями, він спершу зіпхав на пором Олену, протиснувшись і сам, одразу ж заходився горлати:

– Доволі вже вас тут!.. Куди претеся?… Пором потоне, якщо вас стільки насуне. Досить… Досить!.. І ваша черга надійде, а не надійде, так і біс з вами!

– Досить, досить! – кричали ті, хто прорвався на пором. – Відчалюй! Відчалюй!

Весла напружились, і пором почав одходити від берега. Швидка течія зразу ж знесла його дещо вниз у напрямку Домантового.

Вони подолали вже половину річки, коли з прохорівського берега почулися окрики й заклики. Страшне сум’яття здійнялося в натовпах, які залишилися там: одні як навіжені кинулися бігти до Домантового, другі поплигали у воду, а треті волали, розмахуючи руками або падаючи на землю.

– Що це? Що сталося? – запитували на поромі.

– Ярема! – крикнув один голос.

– Ярема, Ярема! Налягай! – відгукнулися інші.

Весла почали гарячково бити по воді, і пором полетів, ніби козацька чайка.

У ту ж мить якісь кінні з’явилися на прохорівському березі.

– Жовніри Яреми! – кричали на судні.

Кінні металися по берегу, крутилися, про щось випитували людей і нарешті почали кричати до тих, що пливли:

– Стій! Стій!

Заглоба подивився, й холодний піт пройняв його з ніг до голови: він упізнав Богунових козаків.

Був це і дійсно Антон зі своїм загоном.

Але, як уже було сказано, пан Заглоба надовго голови ніколи не втрачав; він приклав до очей долоню, як це роблять слабкозорі люди, і деякий час придивлявся до берега, потім раптом почав горлати, ніби його живцем різали:

– Дітки! Це ж козаки Вишневецького! Заради Господа й Святої Пречистої швидше до берега! Вже ми тих, хто лишився, пом’янемо, а пором порубати, інакше всім нам загибель!

– Швидше, швидше, порубати пором, – підхопили інші.

Зчинився галас, який заглушив волання, що долітали з боку Прохорівки, а пором у цю хвилину скреготнув об прибережний гравій. Дядьки почали вискакувати на берег, та не встигли одні висадитись, як інші вже рвали борти порома, били сокирами в дно. Дошки й одірвані тріски полетіли врізнобіч. Бідолашне суденце знищувалося з несамовитістю, розривалося на шматки, а страх додавав руйнівникам сили.

Увесь цей час пан Заглоба горлав:

– Бий! Рубай, рви, пали!.. Рятуйся! Ярема йде! Ярема йде!

Перебуваючи в такому збудженому стані, він націлив своє здорове око на Олену і зі значущістю заходився підморгувати.

Тим часом на протилежному березі крики, поки знищувався пором, посилились, однак через велику відстань неможливо було зрозуміти, що кричали. Змахи рук здавалися погрозливими і тому прискорювали поспішність знищення.

Через деякий час судно перестало існувати, але з усіх грудей вирвався раптом крик жаху та відчаю.

– Скачуть у воду! Пливуть до нас! – волала мужва.

Спершу один, а за ним декілька десятків вершників уїхали на конях у дніпровську воду й пустилися вплав. Було це справою просто-таки безглуздою, бо набухла ще з весни ріка текла набагато квапливіше, ніж зазвичай, створюючи там-сям численні водоверті й бистрини. Підхоплені течією коні не могли пливти по прямій, і вода з непомірною швидкістю почала зносити їх.

– Не допливуть! – кричала мужва.

– Потонуть!

– Слава Богу! О! О! Один кінь уже занурився.

– На погибель же їм!

Коні подолали третину ріки, але течія зносила їх усе сильніше. Як видно, вони вибилися з сил і повільно, але все глибше занурювалися. Через деякий час вершники, що сиділи на них, опинилися вже по пояс у воді. Минув іще якийсь час. Прибігли дядьки з Шелепухи подивитися, що відбувається: вже лише кінські голови виднілися над водою, а вершникам вода доходила до грудей. Одначе півріки вони все-таки перепливли. Раптом одна кінська голова й один вершник зникли під водою, затим другий, третій, четвертий і п’ятий… Кількість тих, які пливли, все зменшувалась і зменшувалась. У натовпах обабіч ріки запанувало мертве мовчання, і всі йшли вниз по берегу, щоб побачити, чим усе скінчиться. Ось уже дві третини подолано, а тих, які пливли, стало ще менше, та чулося важке хропіння коней і вигуки, що підбадьорювали сміливців. З усього було видно, що деякі допливуть.