Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Більше не можу, і дихати несила. Далі не піду. Ляжу тут і помру.

Дід занепокоївся всерйоз.

– От безлюддя бісове! – сказав він. – Ні тобі хутора, ні житла біля дороги, ні живої душі. Але тут нам залишатися на ніч не можна. Вже смеркає, за годину темно стане, а послухайте-но, ласкава панно!..

Дід замовк, і якийсь час було зовсім тихо.

Раптом тишу порушило далеке тужливе волання, що, здавалося, виходило з-під землі, а насправді доносилося з розташованого неподалік яру.

– Це вовки, – сказав пан Заглоба. – Минулої ночі вони наших коней пожерли, а нині за нас самих візьмуться. Щоправда, є в мене пістоль під свиткою, та ось чи вистачить пороху разів на два, не знаю! А мені на вовчому весіллі марципаном бути не хочеться. Чуєте, ласкава панно, знову завили!

Виття і дійсно пролунало знову, і, здавалося, цього разу ближче.

– Вставай, дитино! – сказав дід. – А йти не можеш, так я тебе понесу. Нічого не поробиш. Видно, привернувся до тебе я, і вельми, а це тому, напевно, що, перебуваючи в неодруженому стані, власних правочинних нащадків завести не подбав, а якщо хто й є, то все – бусурмани, бо я в Туреччині довго жив. На мені він і обривається, родовід Заглоб, герба Вчолі. Хіба що ви, панно, старість мою приглянете. Поки ж уставайте або забирайтеся мені на спину.

– Ноги такі важкі, що не ступнути.

– А хвасталися терплячістю! Одначе цитьте! Цитьте! Либонь, собаки гавкають! Їй-богу, собаки. Не вовки. Значить, недалеко Дем’янівка, про яку дід говорив. Слава тобі Господи! Я вже вогнище вирішив од вовків розвести, та тільки ми б напевне поснули, тому що із сил вибилися. Собаки! Собаки гавкають, чуєте?

– Ходімо, – сказала Олена, до якої раптово повернулися сили.

І дійсно, щойно вони вийшли з лісу, як удалині завиднілися вогники численних хат. Побачили вони також три церковні маківки, на свіжому гонті котрих одсвічували в сутінках останні відблиски вечорової зорі. Собачий гавкіт чувся все чіткіше.

– Вона! Дем’янівка! Іншого й бути не може, – сказав пан Заглоба. – Діди – повсюди гості дорогі, так що без нічлігу либонь не залишимось і повечеряємо, а може, добрі люди й далі підвезуть. Слухайте-но, ласкава панно, село ж бо княже, значить, і підстароста в ньому бути має. Й відпочинемо, й новини дізнаємося. Князь уже напевне в дорозі. Можливо, і порятунок швидше настане, чим ви, панно, думаєте. Одначе не забувайте, що ви німа. Я вже казна-що говорю! Звелів вам звати мене Онуфрієм, а якщо ви німа, вам узагалі говорити не слід. Я буду за вас і за себе розмовляти й Бога славити. По-мужицьки я так само вільно, як і по-латині, цвенькаю. Ходімо ж! Ходімо! Ось і перші хати видно. Господи, коли вони завершаться, поневіряння наші? Хоч би пивця підігрітого дали, я б і за те уславив Господа.

Пан Заглоба замовк, і деякий час вони мовчки йшли поряд. Потому він заговорив знову:

– Пам’ятайте ж, що ви німа. А якщо вас хтось щось запита, зразу ж тицяйте в мене і мугичте: «Ум-ум-ум! Нья-нья!» Хоч ви, ласкава панно, як я бачу, й так тямуща, та не забувайте все-таки, що ми рятуємо шкуру, хіба що випадково на гетьманські або княжі корогви набредемо. Тоді вже зразу оголосимо, хто ми, особливо якщо зустрінеться шановний офіцер і панові Скшетуському знайомий. Позаяк ви під княжим заступництвом, жовнірів побоюватися нема чого. Дивіться! Що це там за вогнища в лощині горять? Ага! Кують. Це кузня! Бачу я людей біля неї чимало. Ходімо туди.

І дійсно, в лощині, котра являла собою ніби підступи до яру, стояла кузня, із димаря якої в клубах диму сипалися снопи золотих іскор, а у відчинених дверях і численних дірках, проверчених у стінах, спалахувало яскраве світло, що його раз по раз затуляли темні постаті, кублячись усередині. Зовні, біля кузні, в нічному вже мороку можна було розгледіти декілька десятків людей, які стояли купками. У кузні злагоджено били молоти, навколо розносилася луна, і відголоски її змішувалися з піснями біля кузні, гомоном і собачим гавкотом. Розгледівши все це, пан Заглоба відразу ж звернув у цю лощинку, заграв на лірі й заспівав:

Співаючи, він підійшов до натовпу, що стояв біля кузні, й огледівся: тут були самі селяни, здебільшого нетверезі. Майже у всіх у руках були палиці. На деяких палицях стирчали насаджені коси й наконечники списів. Ковалі в кузні якраз і були зайняті виготовленням цих наконечників і випрямленням кіс.

– Гей, дід! Дід! – почали кричати в натовпі.