Ги Мопассан - Любий друг (збірник)

Він ховався від протягів, бо був ревматичний. Тільки дві дірки проштрикнув у папері, щоб наглядати за службовцями. Чути було, як літали мухи. Нарешті нерішуче спитав:

– Що ви сказали?

– Сказав, що мені чхати на це. Я прийшов заявити про звільнення. Тепер я співробітник «Французького життя», маю п’ятсот франків на місяць, крім тих, що на відрядження. Сьогодні надруковано вже мою статтю.

Хоч він збирався розтягти втіху, але стриматись не міг і бухнув усе відразу.

Та ефект і так був цілковитий. Ніхто не ворушився.

Тоді Дюруа заявив:

– Попереджу пана Пертюї, потім прийду з вами попрощаюсь.

І пішов до начальника, що крикнув, побачивши його:

– А, це ви! Знаєте, я не хочу…

Службовець урвав його на слові:

– Не варт отак горло дерти…

Пан Пертюї, чоловік грубенький і червоний, як півнячий гребінь, аж похлинувся з подиву.

Дюруа провадив:

– Досить з мене вашої крамнички. Я дебютував сьогодні в газеті, де матиму чудову посаду. Маю честь кланятись вам.

І вийшов. Він помстився.

Він справді зайшов попрощатись із товаришами, та вони й розмовляти з ним ледве зважувались, боячись нашкодить собі, бо чули його розмову з начальником крізь причинені двері.

І вийшов на вулицю з платнею в кишені. Замовив собі смачний сніданок у доброму недорогому ресторані, потім, знову купивши й покинувши «Французьке життя» на столі, зайшов у кілька крамниць, де накупив різного дріб’язку, аби тільки надіслати його на свою адресу та назвати своєї ім’я: Жорж Дюруа. І додавав: «Співробітник «Французького життя».

Потім казав назву вулиці й номер, але конче підкреслював:

– Залиште у швейцара.

Час він ще мав, тож зайшов до літографії, де моментально друкували візитні картки перед очима покупців; і зразу замовив собі сотню, де поруч з прізвищем було позначене і його нове звання.

Потім пішов до редакції.

Форестьє зустрів його холодно, як зустрічають своїх підлеглих.

– А, це ти, дуже добре. Якраз справи для тебе є. Почекай хвилин десять. Спочатку роботу кінчу.

І взявся до початого листа.

По другий бік великого столу сидів присадкуватий, блідий чоловічок, брезклий, грубезний, лисий, з білим блискучим черепом, і писав, уткнувши носа в папір через велику короткозорість.

Форестьє спитав його:

– Скажи, Сен-Потене, коли ти підеш інтерв’ювати наших добродіїв?

– О четвертій.

– Візьмеш із собою ось молодого Дюруа та втаємничиш його у своє ремесло.

– Гаразд.

Потім, звернувшись до приятеля, Форестьє додав:

– Приніс далі про Алжир? Сьогоднішній початок мав великий успіх.

Дюруа нерішуче пробурмотів:

– Ні, думав, що ввечері встигну… така сила справ… я не міг…

Той незадоволено знизав плечима:

– Коли й далі будеш такий точний, то лихо твоєму майбутньому. Вальтер розраховував на твою статтю. Я сказав йому, що буде назавтра. Коли думаєш, що тут тобі гроші дурно платитимуть, так помиляєшся.

Потім, помовчавши, додав:

– Треба кувати залізо, поки гаряче, сто чортів!

Сен-Потен підвівся:

– Я готовий, – сказав він.

Тоді Форестьє відкинувся на стільці, прибрав майже урочистої постави, даючи вказівки, і сказав, звертаючись до Дюруа:

– Так от. У Парижі вже два дні пробувають китайський генерал Лі Ченгфу, що спинився в «Континенталі», та раджа Тапозагіб Рамадерао Палі, спинився в «Брістолі». Ви візьмете в них інтерв’ю.

Потім звернувся до Сен-Потена.

– Не забудь головних пунктів, що я тобі зазначив. Запитай генерала й раджу, якої вони думки про поведінку Англії на Далекому Сході, про колонізаційну й метропольну систему та про їхні надії на втручання з боку Європи, зокрема Франції.

Він замовк, потім сказав кудись убік:

– Крім того, читачам надзвичайно цікаво було б знати, що думають у Китаї та Індії про ці справи, що зараз хвилюють нашу громадську думку.

І додав для Дюруа:

– Пильнуй, як робить це Сен-Потен, з нього чудовий репортер, та вчись, як треба вивідувати все в людини за п’ять хвилин.

Потім знову поважно взявся до писання з видимим бажанням визначити межу та показати місце своєму давньому товаришеві й новому співробітникові.

Коли вийшли з кімнати, Сен-Потен засміявся й сказав Дюруа:

– От штукар! Морочить нас. Ніби ми його читачі.

На бульварі репортер спитав:

– Може, вип’ємо чого?

– Залюбки. Така спека.

Вони зайшли до кав’ярні й замовили холодного питва. І Сен-Потен пустився в розмову. Розповідав про всіх і про газету з безліччю цікавих подробиць.