Артур Конан Дойл - Пригоди Шерлока Голмса

– Лист його не застав?

– Атож, сер, він якраз перед тим поїхав до Англії.

– Яка невдача! Отже, весілля призначили на п’ятницю? Церемонія мала відбутися в церкві?

– Авжеж, але дуже скромно. Ми мали вінчатися в церкві Святого Спасителя біля Кінґс-Кросс, а потім поснідати в готелі «Сент-Пенкрес». Госмер приїхав за нами екіпажем, але оскільки нас було троє, то посадив нас із мамою, а сам узяв кеб, що саме опинився на вулиці. Ми доїхали до церкви першими й узялися чекати. Потім під’їхав кеб, але звідти ніхто не вийшов. Тоді кучер зліз із козел та зазирнув досередини, але там нікого не було! Він не міг зрозуміти, куди подівся пасажир, адже на власні очі бачив, як той сідав у кеб. Це сталося в п’ятницю, містере Голмс, і з того часу й гадки не маю, що з ним сталося.

– Мені здається, він вчинив із вами дуже безсоромно, – зауважив Шерлок Голмс.

– О ні, сер! Він добрий і хороший, він не міг мене покинути. Весь ранок повторював, що я маю бути йому вірною, що б не трапилося. Навіть якщо станеться щось непередбачене, я завжди мушу пам’ятати, що дала йому слово честі й що рано чи пізно він повернеться, тож я буду змушена дотримати обіцянки. Якось дивно було чути це перед самим весіллям, але те, що сталося потім, надає сенсу його словам.

– Безумовно. Отже, ви вважаєте, що з ним сталося якесь нещастя?

– Авжеж, сер, і гадаю, що він передбачив якусь небезпеку, інакше не казав би таких дивних речей. І мені здається, що його страхи справдилися.

– Але ви не знаєте, що б це могло бути?

– Ні.

– Ще одне запитання. Як поставилася до цього ваша матінка?

– Вона дуже розгнівалася, сказала, щоб я навіть не згадувала про цю історію.

– А ваш батько? Ви розповіли йому, що сталося?

– Аякже. Він вважає, що сталося якесь нещастя, але Госмер усе ж повернеться. Який сенс везти мене до церкви та ховатися, дивувався він. Якби наречений позичив у мене гроші або одружився й перевів на своє ім’я мої статки, тоді можна було б пояснити його поведінку, але Госмер дуже педантичний щодо грошей і жодного разу не взяв у мене навіть шилінґа. Що ж могло статися? Чому він не пише? Я з розуму сходжу, вночі не можу заснути.

Юнка витягла з муфти хустинку та гірко заридала.

– Я займуся вашою справою, – повідомив Голмс і підвівся, – не сумніваюся, що ми залагодимо проблему. Не думайте ні про що, не хвилюйтеся, а головне, спробуйте забути про Госмера Енджела, наче його й не було.

– Отже, я ніколи більше його не побачу?

– Боюся, що так.

– Але що ж із ним трапилося?

– Я все з’ясую. І хотілося б мати точний опис його зовнішності, а також усі його листи.

– У суботу я помістила в часописі «Кронікл» оголошення про його зникнення, – сказала вона. – Ось вирізка й чотири його листи.

– Дякую. Яка ваша адреса?

– Камбервелл, Лайон-плейс, 31.

– Адреси містера Енджела ви не знаєте. А де працює ваш батько?

– Фірма «Вестгауз і Марбенк» на Фенчерч-стрит. Вони найбільші імпортери кларету.

– Дякую. Ви дуже вичерпно виклали свою справу. Залиште листа в мене та пам’ятайте мою пораду. Забудьте про цю подію раз і назавжди.

– Дякую, містере Голмс, але це не в моїх силах. Я залишуся вірною Госмеру й чекатиму його.

Незважаючи на безглуздий капелюшок і простакувате личко, наша відвідувачка мимоволі вселяла повагу шляхетністю та вірністю. Вона поклала на стіл папери й пішла, пообіцявши прийти ще раз, якщо виникне потреба.

Кілька хвилин Шерлок Голмс сидів мовчки, склавши кінчики пальців, витягнувши ноги та розглядаючи стелю. Потім він узяв із полиці стару глиняну люльку, яка завжди служила йому порадником, розкурив її й довго сидів, відкинувшись на спинку крісла та потопаючи в густих хмарах блакитного диму. На його обличчі застигла цілковита байдужість.

– Цікава істота ця дівчина, – озвався він нарешті. – Набагато цікавіша, ніж її історія, до речі, доволі тривіальна. Якщо зазирнете в мою картотеку, то знайдете чимало аналогічних випадків, наприклад, Андоверську справу 1877 року. Щось подібне сталося й торік у Гаазі. Загалом, стара історія, хоча в ній є і деякі нові деталі. Однак сама дівчина дає багатющий матеріал для спостережень.

– Ви, либонь, побачили багато такого, що для мене виявилося невидимим, – зауважив я.

– Не невидимим, а непоміченим, Ватсоне. Ви не знали, на що звертати увагу, й упустили все істотне. Я ніяк не можу переконати вас, яке значення може мати рукав, ніготь на великому пальці або шнурівка від черевиків. Цікаво, що ви можете сказати на підставі зовнішності цієї дівчини? Опишіть мені її.