Артур Конан Дойл - Повернення Шерлока Голмса

З глибоким хвилюванням я слухав Голмса, котрий розповідав і спокійно пахкав люлькою.

– Але сліди! – вигукнув я. – Я сам, на власні очі, бачив відбитки двох пар ніг, що спускалися вниз стежкою, і жодних слідів у зворотному напрямку.

– Це сталося так. У ту мить, коли професор зник у глибині прірви, я раптом усвідомив, яку незвичайну удачу посилає мені доля. Я знав, що Моріарті був не єдиним, хто жадав моєї смерті. Залишалися щонайменше троє його спільників. Загибель ватажка могла лише розпалити в їхніх серцях жагу помсти. Всі вони були надзвичайно небезпечними. Комусь із них неодмінно вдалося б убити мене за певний час. А якщо ці люди думатимуть, що мене вже немає серед живих, то почнуть діяти розкутіше, легше видадуть себе, і, рано чи пізно, але мені таки вдасться їх знищити. Тоді я й оголошу про своє воскресіння! Людський мозок працює блискавично: не встиг ще професор Моріарті, мабуть, опуститися на дно Рейхенбахського водоспаду, як я вже обміркував цей план.

Я піднявся та оглянув скелясту стіну, що здіймалася за моєю спиною. У вашому мальовничому звіті про мою трагічну загибель, який я з великою цікавістю прочитав за кілька місяців після події, ви стверджуєте, ніби стіна була повністю прямовисна та гладенька. Це не зовсім так. У скелі було кілька маленьких виступів, на які можна було поставити ногу, і, крім цього, за певними ознаками я зрозумів, що трохи вище в ній є виїмка… Скеля така висока, що видряпатися на самісінький вершечок було явно неможливо, і так само неможливо було пройти мокрою стежкою, не залишивши слідів. Правда, я би міг одягнути чоботи задом наперед, як неодноразово робив у подібних випадках, але три пари відбитків ніг, що йдуть в одному напрямку, неминуче навели б на думку про підступ. Отже, краще було ризикнути та піднятися. Це виявилося нелегко, Ватсоне. Піді мною ревів водоспад. Я не маю бурхливої уяви, але, присягаюся, мені здавалося, що до мене долинає голос Моріарті, котрий благає про допомогу з безодні. Найменша помилка могла стати фатальною. Кілька разів, коли пучки трави залишалися в моїй руці або коли нога ковзала по вологих виступах гори, я думав, що мені настане кінець. Але продовжував дертися вгору й нарешті доповз до розколини, достатньо глибокої та порослої м’яким зеленим мохом. Тут я вже міг лягти, нікому не помітний, і гарненько перепочити. І саме там я лежав тоді, коли ви, мій любий Ватсоне, і всі ті, кого ви привели з собою, намагалися вельми зворушливо, але безрезультатно відновити картину моєї смерті.

Нарешті, зробивши начебто логічні, однак повністю помилкові висновки з приводу того, що сталося, ви повернулися у свій готель. А я залишився наодинці. Я вже вирішив, що моя пригода скінчилася, але одна вельми несподівана подія показала, що на мене чекає ще чимало сюрпризів. Раптово величезний уламок скелі з гуркотом пролетів зовсім близько від мене, вдарився об стежку й упав у прірву. Спершу я подумав, що це звичайна випадковість, але, поглянувши вгору, побачив голову чоловіка на тлі згасаючого неба, і майже відразу інший камінь вдарився об край тієї самої розколини, де лежав я, за кілька дюймів від моєї голови. Я зрозумів, що це означає. Моріарті був не сам. Його спільник (я з першого ж погляду побачив, який небезпечний був цей чоловік) стояв насторожі, коли на мене напав професор. Здалеку він спостерігав сцену смерті свого компаньйона та мого порятунку. Зачекавши якийсь час, він обійшов скелю, виліз на шпиль з іншого боку й тепер намагався зробити те, на що не спромігся Моріарті.

Я недовго роздумував про це, Ватсоне. Визирнувши, я знову побачив над скелею люте обличчя цього чолов’яги й збагнув, що воно – провісник нового каменя. Тоді я поповз униз, до стежки. Не знаю, чи зробив би я це з холодним серцем. Спуск був у тисячу разів важчим за підйом. Але мені ніколи було вагатися – третій камінь прошурхотів біля мене, коли я висів, чіпляючись руками за край розколини. На півдорозі я зірвався вниз, та якимось дивом опинився на стежці. Весь обдертий і закривавлений, я щодуху побіг, у темряві пройшов горами десять миль і за тиждень опинився у Флоренції, впевнений, що ніхто в у світі нічого не знає про мою долю.

Я довірився лише одній людині – моєму братові Майкрофту. Пробачте, любий Ватсоне, але мені було вкрай важливо, щоб мене вважали покійним, а вам ніколи не вдалося б написати таке переконливе повідомлення про мою трагічну смерть, якби ви самі не були впевнені в тому, що це – свята правда! За ці три роки я кілька разів поривався написати вам – і щоразу стримувався, остерігаючись, аби ваша прихильність до мене не змусила вас припуститися помилки, яка видала б мою таємницю. Ось чому я відвернувся сьогодні ввечері, коли ви розсипали мої книжки. Тієї миті ситуація була дуже небезпечною, і вигук подиву чи радощів міг би привернути до мене увагу та призвести до сумних, навіть невиправних наслідків. Що стосується Майкрофта, то мені довелося йому відкритися, бо я потребував грошей. У Лондоні справи просувалися не так добре, як я очікував. Після суду над зграєю Моріарті на волі залишилися двоє найнебезпечніших її членів, обоє – мої смертельні вороги. Тому два роки я мандрував Тибетом, із цікавості відвідав Лхасу та кілька днів гостював у далай-лами.