Антуан Франсуа Прево - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Поки мама та її гостя розмовляли, мені захотілося поглянути на нього ще. Очі наші зустрілись, і відвести погляд у мене не вистачило сил. Через хвилину я побачила, як у нього полилися сльози, і він змушений був відвернутися, щоб цього не показати. Тут уже я не змогла витримати, я відчула, що сама розплачусь. Я вийшла і надряпала олівцем на клаптику паперу: «Не сумуйте ж так, прошу вас. Обіцяю вам відповісти». Вже, напевно, ти не зможеш сказати, що це погано, і, крім того, я вже не могла з собою впоратись. Я засунула папірець між струнами арфи так само, як було засунуто його лист, і повернулася до вітальні. Мені зробилося якось спокійніше, але я дочекатися не могла, поки поїде гостя. На щастя, вона з’явилася до мами з коротким візитом і тому незабаром поїхала. Як тільки вона вийшла, я сказала, що хочу пограти на арфі, й попросила, щоб він її приніс. Із виразу його обличчя я зрозуміла, що він ні про що не здогадується. Але після повернення – о, який він був задоволений! Ставлячи навпроти мене арфу, він зробив так, що мама не могла бачити його рухів, узяв мою руку і стиснув її… але як! Це тривало тільки одну мить, але я не можу тобі передати, як мені стало приємно. Проте я негайно ж відсмикнула руку, отож мені ні в чому собі дорікнути! Тепер, милий мій друже, ти сама бачиш, що я не можу не написати йому, позаяк обіцяла. І потім, я більше не завдаватиму йому прикрощів; я страждаю від них навіть сильніше, ніж він сам. Якби з цього могло статися що-небудь погане, я б уже нізащо не робила б цього. Але що тут поганого – написати листа, особливо для того, щоб хто-небудь не страждав? Бентежить мене, одначе, що я не зумію добре написати, але він відчує, що провини моєї тут немає, і потім я впевнена, що позаяк лист буде від мене, то він однаково зрадіє.

Прощавай, дорогий друже. Якщо ти вважаєш, що я помиляюся, скажи мені прямо. Але я цього не думаю. Підходить час писати йому, і серце в мене так б’ється, що важко уявити. Але написати потрібно, адже я обіцяла. Прощавай.

Із ***, 20 серпня 17…

Учора, добродію, ви були такі сумні, й це мене так засмучувало, що я не витримала і обіцяла вам відповісти на листа, який ви мені написали. Я і зараз відчуваю, що цього не слід робити. Але я обіцяла і не хочу зрадити своє слово. Нехай це доведе вам, що я маю до вас найщиріші почуття. Тепер ви це знаєте і, я сподіваюся, не проситимете більше в мене листів! Сподіваюся також, ви нікому не розповісте, що я вам написала. Адже мене, певно, засудили б, і це завдало б мені багато неприємностей. А надто сподіваюся, що ви самі не думатимете про мене погано, що було б для мене найважчим. Смію також запевнити вас, що нікому іншому я б такої ласки не зробила. Я б дуже хотіла, щоб і ви, у свою чергу, відповіли мені тим, що перестали б сумувати, як останнім часом; це псує мені всяке задоволення бачити вас. Ви бачите, добродію, що я говорю з вами цілком щиро. Я буду дуже рада, якщо наша дружба ніколи не урветься, але прошу вас – не пишіть мені більше.

Маю честь…

Сесіль Воланж.

Із ***, 20 серпня 17…

Ах, негіднику, ви лестите мені зі страху, аби я не стала з вас насміхатися! Гаразд, зміню гнів на милість. Ви мені написали стільки безрозсудних речей, що доводиться пробачити вам скромність, у якій вас тримає ваша президентша. Не думаю, щоб мій кавалер виявив таку ж поблажливість. Мені здається, він не така людина, щоб схвалити відновлення нашого з вами договору і знайти вашу безумну думку забавною.

Я, однак, досхочу посміялася над нею, і мені було дуже шкода, що доводиться сміятися наодинці. Якби ви були тут, справді, не знаю, куди б завела мене ця веселість. Але у мене був час розміркувати, і я озброїлася суворістю. Це не означає, що я відмовляю назавжди, але я вважаю за потрібне почекати, і маю рацію. Нині мене, мабуть, здолало б марнославство, і в захопленні грою я зайшла б занадто далеко. Адже я така жінка, що знову прив’язала б вас до себе, і ви, чого доброго, забули б свою президентшу. А який це був би скандал, якби я, негідна, відвернула вас від доброчесності! Щоб уникнути цієї небезпеки – ось мої умови. Як тільки ви оволодієте вашою богомільною красунею і зможете надати який-небудь тому доказ, приїздіть – і я ваша. Але вам добре відомо, що в серйозних справах приймаються лише письмові докази.

У такому разі, з одного боку, я виявлюся для вас нагородою замість того, щоб слугувати втіхою, а це мені куди приємніше. З іншого боку, успіх ваш буде набагато гостріший на смак, бо сам стане приводом для невірності. Так приїздіть же, привезіть мені якнайскоріше запоруку вашої перемоги, подібно до наших хоробрих лицарів, які клали до ніг своїх дам блискучі плоди військових звитяг. Кажу не жартома, мені було б цікаво знати, що може написати недоторка після такої оказії та який покров накидає на свої промови після того, як стягнула всі покрови з самої себе. Ваша справа розрахувати, чи не занадто дорого я себе ціную; але попереджаю – ніякої знижки не буде. А поки що, дорогий мій віконте, примиріться з тим, що я залишаюся вірною своєму кавалерові та бавлюся, даруючи йому щастя, незважаючи на те, що вас це злегка засмучує.