Антуан Франсуа Прево - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Прощавайте, чарівний друже мій. Заміжжя моєї дочки дещо запізнюється. Ми із дня на день чекали графа де Жеркура, але він сповістив мене, що його полк послано на Корсику, а оскільки воєнні дії ще не цілком закінчено, він не зможе відлучитися до зими. Це прикро, але зате я можу сподіватися, що ми матимемо задоволення бачити вас на весіллі, а я була б дуже засмучена, коли б воно відбулося без вас. Прощавайте і прийміть запевнення в моїй нелицемірній цілковитій відданості.

Р. S. Передайте мій привіт пані де Розмонд, яку я люблю, як вона на те цілком заслуговує.

Із ***, 11 серпня 17…

Чи, бува, не дуєтеся ви на мене, віконте? Чи ви не померли? Чи – що дуже ймовірно – ви живете тільки для вашої президентші? Ця жінка, що повернула вам ілюзії юності, поверне вам скоро й її сміхотворні забобони. Ви вже стали несмілим рабом; чом би не стати закоханим поклонником? Ви відмовляєтеся від удачливої зухвалості , і ось тепер уже дієте без усяких правил, поклавшись на волю випадку, або, вірніше, примхи. Чи ви забули, що любов, подібно до медицини, є всього лише мистецтвом допомагати природі? Як бачите, я побиваю вас вашою ж зброєю, але зовсім не збираюся загордитися, бо це воістину означало б бити лежачого. «Потрібно, щоб вона сама віддалася», – кажете ви мені. Ну, певна річ, потрібно. Вона і віддасться, як усі інші, з тією лише різницею, що зробить це неохоче. Але щоб вона під кінець віддалася, найвірніший засіб – почати з того, щоб узяти її. Безглузда ця відмінність є звичайнісінькою маячнею закоханості. Я так говорю, тому що ви явно закохані. І говорити з вами інакше – означало б зрадити вас, приховувати від вас, на що ви хворі. Скажіть же мені, млосний закоханцю, а ті жінки, яких ви домагалися, ви їх, значить, брали силою? Але ж хоч як би нам хотілося віддатись, хоч як би ми поспішали це зробити, потрібен усе ж привід, а чи є привід більш для нас зручний, аніж той, що дозволяє нам зображувати справу так, ніби ми поступаємося силі? Що ж до мене, то признаюся, мені найбільше до душі швидкий і спритний напад, коли все відбувається по порядку, хоча й досить швидко, так що ми не опиняємося в украй неприємній необхідності самим виправляти незручність, якою нам, навпаки, слід було б скористатися. Такий напад дозволяє нам здаватися жертвами насильства навіть тоді, коли ми добровільно поступаємось і майстерно потураємо двом найдорожчим для нас пристрастям: славі опору й радості поразки. Признаюся також, що цей дар, набагато рідкісніший, аніж може здаватися, завжди приносив мені задоволення, навіть якщо не міг мене спокусити, й іноді мені траплялося поступатися виключно в нагороду. Так у турнірах давніх часів краса була нагородою за доблесть і спритність.

Але ви, що перестали бути самим собою, ви поводитеся так, немов боїтеся мати успіх. Звідколи це рухаєтеся ви черепашачим кроком і манівцями? Друже мій, аби дістатися мети, потрібно мчати на поштарських і битим шляхом! Але облишмо цей предмет – він тим більше дратує мене, що через нього я позбавлена задоволення бачитися з вами. Ви хоч би пишіть мені частіше й повідомляйте про свої успіхи. Чи знаєте ви, що безглузда ця пригода займає вас уже два тижні й ви усім на світі нехтуєте?

До речі, про зневагу – ви схожі на тих людей, які регулярно посилають довідуватися про стан своїх хворих друзів, але ніколи не вислуховують відповіді. У своєму останньому листі ви запитували, чи не помер пан кавалер. Я не відповідаю, а ви й не думаєте виявляти занепокоєння. Хіба ви забули, що мій коханець – ваш давнішній друг? Втім, не тривожтеся, він аж ніяк не помер, а якби й помер, так від надлишку радості. Бідолаха кавалер! Який він лагідний, який він воістину створений для любові, як він уміє палко відчувати! У мене паморочиться голова. Справді, повне щастя, що надається йому моєю любов’ю, дійсно прив’язує мене до нього.

Яким щасливим зробила я його в той самий день, коли писала вам, що маю намір розірвати наші стосунки! Адже я і справді обмірковувала найкращий спосіб довести його до відчаю, коли мені про нього доповіли. Чи гра моєї уяви, чи дійсно так було, – але він ніколи ще не здавався мені милішим. Проте я прийняла його дуже неприхильно. Він сподівався провести зі мною дві години до моменту, коли мої двері відчиняться для всіх. Я ж сказала йому, що збираюся вийти з дому. Він запитав – куди. Я відмовилася повідомити йому це. Він почав наполягати. «Йду туди, де вас не буде», – мовила я з роздратуванням. На щастя для себе, він був приголомшений цією відповіддю. Бо, якби він сказав хоч слово, неминуче мала б місце сцена, яка і призвела б до задуманого мною розриву. Здивована його мовчанням, я кинула на нього погляд, лише, присягаюся вам, щоб побачити його невдоволену міну. Але на чарівному цьому обличчі я виявила той глибокий і разом з тим ніжний смуток, перед яким – ви самі це визнали – так важко буває встояти. Одна і та сама причина викликала один і той самий наслідок: я була повторно переможена. З цієї миті я почала думати лише про те, як би зробити так, щоб він не знайшов у мене жодної вади. «Я йду у справі, – сказала я більш лагідно, – і навіть у справі, що стосується вас, але не розпитуйте мене. Я вечерятиму вдома. Повертайтеся до вечері – і про все дізнаєтеся!». Тут до нього повернувся дар мови, але я не дала йому говорити. «Я дуже кваплюся, – вела далі я, – залиште мене; до вечора». Він поцілував мені руку і пішов.