ОЛЕСЬ БЕРДНИК: ПІТЬМА ВОГНИЩА НЕ РОЗПАЛЮЄ...

ПСИХОАНАЛІТИЧНА ФЕЄРІЯ

Науково-фантастичний роман

Київ

«Український письменник»

1993

ББК 84Ук7

Б48

© Бердник О. П., 1993

Учень.Всі радощі й дива життя меркнуть перед оком Смерті , о Гурудева! Звірі й люди, славетні герої та жебраки, могутні армії і держави, гордовиті споруди земних володарів та величні храми, присвячені Богові, — все розпорошується подихом Часу-Хроноса. Люди не вірять у вічне життя , бо воно себе ніде і ніколи не стверджувало. Де, в чому шукати шляху до Безсмертя?

Учитель.Осідлати будь-які зміни , осідлати навіть саму Смерть — Блідого Коня Апокаліпсису — ось Безсмертя , любий Чела!

Творчо вилити себе у всі метаморфози . Тоді ти стаєш Всесвітом. Тоді Всесвіт дорівнюватиме Людині.

Учень.О Гурудева! Кому це під силу? Душа моя знемагає від такого страшного і дивного завдання...

Учитель.Дух, усвідомлюючи себе у Земній Сфері, оволодіває процесом зростання, асиміляції, будування, формування. Коли настає пора «розкидання каменів», Дух з жахом покидає «тіло» процесу і розгублено констатує: «Смерть!» А якщо він оволодіє процесом, потоком розпаду , радіючи можливістю повного оновлення , тоді Смерть взагалі не зможе наступити. Один раз Син Людський уже зміг здолати Смерть Смертю , давши нам Запоруку Вічного Життя.

Тому дарую тобі, коханий Чела, мій останній Скарб, Заповіданий Сином Людським, — МРІТА-ЙОГУ — ЙОГУ СМЕРТІ. Ця Йога відкриє Останню Браму, біля якої очікує Той, перед Любов’ю Якого покірно схиляється навіть Смерть.

Друзі мої, рідні мої, як же нам жити далі? Як віднайти спокій, Щоб знову сміятися, спати, працювати, сідати до столу, цілувати кохані вуста, розмовляти з людьми про буденні речі? Я знаю, що ви мені відповісте на цей болісний реквієм душі... Так було одвіку, таке веління життя, так сотворено світ, ми нічого не можемо вдіяти супроти законів Природи чи Бога, підростають діти, ми їм готуємо шлях до радощів і горя, до падінь і перемог! Така динаміка і логіка цього світу, і повставати супроти нього — марна трата часу і енергії духу! Вип’ємо, згадаємо добрим словом наших незабутніх і будемо сподіватися, що й нас, можливо, дехто спом’яне незлим, тихим словом...

Знаю, знаю таку відповідь і ще тисячі інших — і від цього знання ще страшніше, бо найлогічніші слова втіхи та розради позбавлені найменшої переконливості, і я жахаюся пустелі безнадійності, що випалює моє серце пекельним самумом буття.

Ще ночами мерехтять зорі, вдень сяє, як і віки тому, Сонце, ще милують наш зір квіти, ще весело сміються діти й співають птахи... Та проте хіба це той Всесвіт , котрий був учора? У цьому Всесвіті, де ми нині зібралися над прахом недавно живих і радісних людей, вже втрачено для нас щось таке суттєве , що, можливо, довіку не зняти стрічку жалоби з душі. І зірки мені здаються ранами в темно-блакитних грудях неба, і Сонце стікає кров’ю райдужних променів, і квіти ніби сліди смертельно поранених бійців, котрі з болісним зойком прощання відійшли за обрій буття, і спів соловейка мов плач за безжально розвіяною марою наших дитячих мрій та вірувань. На що ж ми сподіваємося, друзі мої, рідні мої?

Як ми легко забуваємо спільне минуле! Як байдуже проходимо степовими путівцями, навіть не глянувши на високі могили, що примарами маячать над обрієм? Хто там похований? За що убитий? Куди прямував, кого кохав, кого народив, залишив у буремному світі? Чи живі ще його спадкоємці, чи відчувають вони тяжіння цих могил — знаків бунтівливого духу?

Чую легковажно-п’яні слова: так було завжди, так було одвіку. Так жили діди й пращури... А хіба від цього легше, коли ми повторимо цю формулу загальнолюдського безсилля? Не втішайте мене, не заспокоюйте, не підсовуйте готових штампів, змайстрованих сліпцями, або лукавцями для сліпців і лукавців, або сплячими для сплячих!