Оскар Вайлд - Портрет Доріана Ґрея

Та проте він вийшов на поріг нового етапу своєї творчості, синтез «затіненої половини саду» з «освітленою сонцем» (слова з «Ое ртоїипЛз») обіцяв, може, непересічні відкриття в мистецтві, якби… Якби ж то суспільство простягло бодай символічну руку допомоги йому як художникові! Але зестетизовані міщани, що створили були культ Вайлдові, скоро стався суд, позрікалися його: «Нація мореплавців та спортсменів, річ природна, досягла досконалості в двох споріднених мистецтвах – в умінні втікати з потопельного судна і бити лежачого», – гірко зауважував з цього приводу Річард Олдінґтон. П’єси Вайлда після засуду автора зникли зі сцени, з книжок його влаштовано автодафе, згадувати його ім’я в аристократичних салонах Лондона на довгі літа стало ознакою поганого тону. А по виході з ув’язнення він змушений був піти на доброхітне вигнання і оселитись у Франції під прибраним ім’ям, терпіти матеріальну скруту і чи не більшу – скруту духовну, бо дуже мало зосталося щирих друзів, і потроху пригасати, тепер ще й здоров’ям підупалий.

При кінці своїх в’язничних буднів Вайлд сподівально зазначав, що тепер у його творчості «має з’явитись… якась нова естетична гідність». Однак реально ті сподівання втілились тільки у «Баладі Редінзької тюрми», надрукованій анонімно 1898 р. На запитання, чому він не пише, опинившись на волі, його відповідь була така: «Я писав, коли не знав життя; тепер, коли я знаю, що таке життя, я не маю що писати. Життя не можна писати, життя можна тільки жити».

Помер Оскар Вайлд 1900 року в Парижі – за місяць до настання нового сторіччя.

Вершина проповідуваного Вайлдом естетизму і водночас великої мистецької сили заперечення декадентських крайнощів цієї естетичної концепції – роман «Портрет Доріана Ґрея». Фантастичний рушій романного сюжету – портрет головного героя. Спромігшися з портретової ласки на вічну молодість, спокушений чарами філософії «нового гедонізму», що його проповідує лорд Генрі Воттон, з яким Доріан познайомився в майстерні художника Безіла Голдворда, – юнак віддається в житті самим насолодам, тягар моральної відповідальності перекладаючи на свого портрета. Зухвало-егоїстичні парадокси лорда Генрі, зневага його до всякої вульгарності (до якої він залучає і співчуття та страждання вкупі з бридотою), культ молодості, краси й насолоди, що не знає морального стриму, – стають і Доріановою філософією. Жадливий до розкошів і нових незвичних вражень, він свій дім обставляє з великою пишнотою, колекціонує старовинні гобелени й рідкісні парфуми, коштовне каміння й екзотичні музичні інструменти, вчащає до різних пригонів і вдається до потайних пристрастей, запропащує не одне чуже життя, не зупиняється навіть перед убивством свого друга-митця… Але, пустившися морального берега, він пускається й тієї сили, що не дає людині потонути: знудженість життям, духовне спустошення – то тільки перші признаки заплати. Руйнівні збудники, що діяли всередині Доріана, у нього в душі, знищують кінець кінцем і його тіло, коли він добиває в образі портрета решту свого «я». В житті його шалька терезів занадто різко хилилася в один бік – «золота рівновага» настала лише зі смертю.

Безперечною є як певна заданість характерів у романі, оскільки рух 'їхній більше «від автора», так і його жанровий «протеїзм» – наявність елементів і романтичної фантастики, і психологічної драми, і детективу, і світської комедії. Отож реалістичним у повному розумінні цього слова цей твір не назвеш. Проте деяка умовність постаті головного героя не уймає йому психологічної правдоподібності – люди з чисто мистецьким темпераментом більш ніж хто можуть підтвердити реальність закладеного в романі конфлікту (настільки реального, що він реалізувався в житті самого автора). Заразом ця, сказати б, зумовленість робить прозорішою філософську символіку образу Доріана. Причому, почавши із заперечення моралі в мистецтві, закінчив письменник запереченням її заперечення. Ба навіть чимось поважнішим: визнанням того, що мистецтво – це, власне, найвища совість людська, непідкупна і незнищенна.

Розбіжностей у критичних оцінках «Портрета…» після його появи не бракувало відразу (звідси Вайлдове: « Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний» – у передмові до книжкової публікації роману), як не бракувало їх і пізніше. Щоправда, з яких двохсот перших рецензентів переважна більшість виявила рідкісну одностайність: у творі знаходжено «гидомирний сморід морального й духовного розкладу»; авторові закидувано хизування ерудицією, псевдонауковість, надмірну озлобленість і тому подібне; дехто без жарту радив йому перекинутись на кравецтво, аніж таке писати, і лише поодинокі критики добачили в романі «високоморальну тенденцію».