Григорий Адамов - Таємниця двох океанів

В безладному, хаотичному русі страховищ усі стрільці загубили з очей величезну тварину, яка понесла з собою зоолога. Десь між ними тепер носиться Цой, у постійній небезпеці бути затертим, кинутим на дно, дістати нечуваної сили удар.

Старший лейтенант не витримав цієї невідомості.

— Цой, де ви?

— Я переслідую тварину, яка понесла Арсена Дави-довича, — почувся задиханий голос Цоя. — Мене весь час відтирають від неї інші. Але я не випускаю її з очей. Доводиться весь час лавірувати. Я паралізував один з її ластів, але вона, як божевільна, метається. Тримаюся далі від табуна… Далі від їхнього світла… щоб не помітили…

В цю мить одне з страховищ несподівано відокремилося від загальної маси, що хвилювалася в глибині печери, і швидко кинулося до виходу, мабуть шукаючи порятунку у відкритому океані. На фоні його світного голубуватого тіла майнула темна тінь людини, і майже одночасно почувся Цоїв вигук:

— О, чорт! Мене зачепили! Відкинули! Страховище раптом змінило курс, різко повернуло вслід за людською тінню і, широко розкривши величезну, майже двометрову пащу, кинулося навздогін.

— Всім по передньому!.. Звук!.. — пролунала кваплива команда.

Зосереджений приціл всього загону спіймав страховище якраз в ту мить, коли майже перед самою його пащею майнуло тіло Цоя, який спритно втік у темряву. Страховище судорожно забилось, потім упало на дно і розпласталося на ньому недалеко від загону.

Але шлях був показаний. Весь табун кинувся до виходу. Здавалося, ніщо не могло встояти перед цим нестримним падінням пароподібних тіл.

— Включити прожектор! — пролунала голосна команда. Сніп яскравого, сліпучого світла вдарив у темряву, в рухливу масу велетенських тулубів, в'юнких ший і могутніх хвостів, у сузір'я величезних блискаючих телескопічних очей. І те, що, здавалось, не могла б зробити жодна гранітна перепона, зробило світло! Немовби відчувши надприродної сили удар, страховища з широко розкритими пащами разом закинули голови назад, перекинулися з розчепіреними вгору кігтистими ластами і, показавши хвости, повільно попливли назад. Вони мотали головами — приголомшені, осліплені, одразу знесилені. Деякі тихо опускались на дно з повислими шиями. Над табуном у світлому потоці носилася металічна постать Цоя, розшукуючи тварину, яка тримала ученого.

Загін проводжав відступаючий табун зливою ультразвукових променів. То той, то інший з велетнів починав раптом люто битися і за хвилину швидко падав на дно.

— Знайшов!.. Знайшов!.. — пролунав торжествуючий голос Цоя. — Одержуй, каналія! Одержуй!.. Одержуй!..

В середині повільно пливучої колони здійнявся незвичайний рух. Підлетів догори велетенський хвіст, наносячи у всі боки нищівні удари. Раптом з темної маси страховищ відокремилось невелике, що синювато поблискувало металом, тіло і, погойдуючись з боку на бік, стало опускатися на дно. Описавши дугу навколо табуна страховищ, кулею понеслася зверху вниз металічна постать Цоя, майже біля самого дна лідхопила падаюче тіло і тут же, злетівши разом з ним догори, повернула і швидко понеслась до загону.

— Ось!.. — задихаючись, промовив Цой, різко зупинивши і давши задній хід гвинтові. — Ось… — повторив він, хитаючись, падаючи на коліно і простягаючи Скворешні на обох руках нерухоме тіло зоолога.

Загін швидко відступав з печери, боєць за бійцем. Попереду йшов Скворешня, несучи зоолога. Старший лейтенант Богров пропускав усіх повз себе. Марат тримав у промені прожектора, немовби в полоні, кілька страховищ, рештки величезного табуна, які збилися в протилежному кінці печери і ховали голови від потоків убивчого невмолимого світла.

— Вимкнути прожектор! — скомандував старший лейтенант Маратові.

Він допоміг йому швидко навантажитись. — Марш за загоном!

Старший лейтенант востаннє кинув погляд у чорний простір печери, арену нечуваної в житті старої планети битви. Потім він запустив гвинт і незабаром приєднався до гірлянди яскравих голубих вогнів, яка швидко йшла у відкритий океан.

Зоолог машинально погладив слабою рукою бороду і, окинувши поглядом госпітальний відсік, який блищав чистотою, смутно посміхнувся.

— Так, дорогий Марате, ось і довелося самому скористатися всім, що тут мною приготовлено. Можу засвідчити, що, загалом, непогано, навіть можна сказати, зовсім непогано.

Піднявши голову, Марат глянув на ученого відсутнім поглядом і потім перевів його кудись у простір.