Григорий Адамов - Таємниця двох океанів

— Дивіться, дивіться! Їх тут багато! — вигукнув лейтенант Кравцов.

І справді, в міру просування корабля вперед на екрані з'являлося все більше й більше плям. В міру наближення до переднього плану їхні обриси ставали трохи чіткішими, але все-таки хмари мулу, який ще не осів, заважали роботі ультразвукових прожекторів. Однак було досить чітко видно, що краї цих плям являли собою майже рівну окружність і що до центра плями чорнота ставала густішою, як у воронці або колодязі. Незабаром вся передня частина екрана покрилася плямами, які проходили по екрану то густо, часом зливаючись і утворюючи величезні, з рваними, неправильними краями котловани, то немов горох по голубому полотну екрана.

— Якраз тут був наш «Піонер», — тихо сказав зоолог і, немов згадавши, швидко повернувся до капітана. — А Горєлов так настійливо вимагав, щоб підводний човен лишився на місці… Яке щастя, що ви не послухали його!

Ніхто не відповів.

Капітан стояв біля столу з стиснутими кулаками, подавшись вперед, до екрана, і не зводячи з нього очей. Його ніздрі роздувалися, побілівши від прихованого внутрішнього хвилювання. Нарешті він різко і сухо стукнув кістяшками стиснутих в кулак пальців по столу і повернувся до зоолога та лейтенантів:

— Ви кажете, вулкан? Вибух? — запитав він дзвінким від збудження голосом. — Тут було бомбардування! Ви розумієте? Бомбардували наш підводний човен, нашого «Піонера».

І, немовби зразу відчувши себе в розпалі бою, він рвучко кинув лейтенантові Кравцову:

— Підняти обидва розвідники над поверхнею океану! П'ять підйомів на хвилину! Висота підйомів — десять метрів! Стежити за небосхилом!

Поки лейтенант, ледве встигаючи, швидко працював штурвалами розвідників і клавішами щита управління, капітан повернувся до телефонного щитка і натиснув одну з його кнопок.

На екрані телевізора, що засвітився, з'явився відсік носової гармати. Головний акустик Чижов сидів у своєму кріслі блідий, але спокійний, уважно дивлячись на екран телевізора, де з'явилося відображення капітана.

— Приготуватися до бою! — долетів до Чижова владний голос капітана. — Ціль — метал, органіка, скло. Літаки або судно. З водяного середовища — в повітряне. Відстань і кут — по екрану. Чекати моїх наказів!

В цю мить купол екрана одразу посвітлів, на ньому з'явилося чисте голубе небо над спокійним океаном, кілька розрізнених хмаринок в зеніті, осяйна жовта пляма сонця, що хилилося до заходу, далекий круговий горизонт і трохи вище над ним, на заході, три крихітних хрестики, а під ним хвиляста димна смуга, яка стелилася майже по самій лінії горизонту.

— Ворога видно, — почувся з екрана телевізора спокійний голос Чижова… — Три літаки і під ними, мабуть, їхня база. Під таким кутом ультразвукова гармата не візьме цілі Необхідно наблизитись.

Це було ясно й самому капітанові. Однак ніяких розпоряджень про переслідування ворога від нього не надійшло. Після хвилинного вагання, протягом якого поверхня океану зникла і знов з'явилася на екрані, він провів рукою по голові і промовив:

— Відставити ультразвукову гармату!

Обидва лейтенанти дивилися на свого капітана очима, сповненими подиву і гніву.

— Товаришу командир! — промовив нарешті старший лейтенант Богров, видимо з величезним зусиллям намагаючись надати своєму голосові якнайбільше стриманості. — Ви цілком праві. Мені соромно, що я сам про це не догадався. Нас бомбардували. Нас хотіли знищити… Без будь-якого приводу з нашого боку. І ви лишите безкарним цей мерзенний напад? Нам досить півгодини, щоб від цих бандитів лишився один пил!

Капітан тепло посміхнувся.

— Я вас розумію, товариші. Я цілком поділяю ваше обурення. Але для нас найважливіше — не виявити ні себе, ні нашого озброєння до вирішального моменту, який, може, настане, коли ми прибудемо до Владивостока. Якщо ворог думає, що він знищив нас, тим краще: може, він заспокоїться і припинить переслідування. Наше завдання, наш обов'язок перед батьківщиною полягає в тому, щоб довести підводний човен в цілковитій таємниці, справним до призначеного строку у Владивосток. Таємницю, очевидно, повністю зберегти не вдалося. Але як наші точні координати стали відомі ворогові, зозсім не розумію.

— Я знаю… — несподівано почувся слабий голос.

Всі різко повернулися до дверей і з здивуванням побачили тонку постать Павлика в білій довгій, майже до п'ят, сорочці. Спираючись на дверну раму, Павлик стояв з напівопущеними повіками і немовби сонно дивився вперед, крізь капітана, крізь стіну центрального поста, крізь товщину океанських вод — кудись в незрозумілу, невідому далечінь.