У дверях з'явився маленький, чорнявий і верткий Ромейко, помічник механіка. На порозі він зупинився й урочистим голосом герольда виголосив:
— Честь маю відрекомендувати високоповажній публіці славетного атлета, переможця гір, приборкувача акул та інших морських страховищ, першокласну тяглову силу, яка рве посторонки, зроблені навіть з Макроцистіс пери-фера, корінного трійки водолазів, красу і гордість команди — могутнього, непереможного Андрія Вас…
— Буде тобі блазнювати, вертушка! — добродушно прогудів з коридора добре знайомий усім бас, і в дверях, нахиливши голову, показався Скворешня. — Здрастуйте, хлопці!
Скворешня був у білому кітелі з срібними ґудзиками і широких чорних штанях. Обличчя його було трохи бліде, але довгі світлі вуса, як завжди, в повному порядку, а маленькі очі весело, може навіть задирливо поблискували. Не встиг він з'явитися в дверях, як оркестр грянув марш, загриміли оплески, почулися веселі привітання, і п'ять чоловік виступили вперед назустріч Скворешні, з гітарою, мандоліною та балалайками в руках.
Вони вишикувалися перед ним і, низько вклоняючись йому в пояс давньоруськими поклонами, при повній тиші заспівали старовинною билинною оповіддю:
Чи не хвиля так на морі розходилася?
Чи не сине море схвилювалося?
Ой, захвилювався то могутній богатир!
То радянський богатир Андрій Васильович.
Ой ти гой єси, старший водолаз,
Водолаз старший «Піонера» — човна підводного!
Як пішов гулять по дну моря синього,
Як махнеш ти своєю правицею —
Між акулячих зграй та й завулочок!
Як труснеш ти лівою ніжкою —
Скелі геть летять, хвилі в берег б'ють.
Якусь мить Скворешня розгублено дивився на виконавців цієї нової билини, потім зніяковіло заблагав:
— Та киньте вити! У мене вже зуби занили від цього. Ну що, справді, завели; богатир! рученька-ніженька! скелі геть летять!.. І зовсім не так було діло.
– І тебе там навіть не було зовсім! — підхопив, сміючись, Марат. — Самий наклеп на бідного Андрія.
— Я не я, і кобила не моя, і я не візник… Так, чи що, Андрію Васильовичу? — кепкував під загальний регіт зоолог.
— Та ні ж, товариші дорогі! — захищався Скворешня. — Адже ви забуваєте найголовніші фактори. Без них ніякі рученьки-ніженьки не допомогли б мені.
З усіх боків почулися вигуки:
— Ану, ну! Говори, викладай!
— Розкривай свої секрети!
— Так, так!.. Цікаво! Може, вони й нам стануть у пригоді.
Скворешня широко розставив ноги й почав загинати величезні пальці.
— По-перше, товариші, ви зовсім забуваєте закон Архімеда: кожне тіло, занурене в рідину, втрачає у своїй вазі стільки, скільки важить рідина в об'ємі, витисненому цим тілом. Який об'єм мала ця гранітна скеля? Висота приблизно чотири метри, довжина два метри, ширина два метри, значить її об'єм — два на два на чотири, тобто шістнадцять кубічних метрів. Отже, витиснула вона шістнадцять кубометрів води, або стільки ж тонн води. При питомій вазі граніту два і шістдесят п'ять сотих вага скелі дорівнює: шістнадцять на два й шістдесят п'ять сотих… Ну, математики, допоможіть!
— З округленням — сорок дві тонни, — звідкись з кутка повільно прогудів Горєлов.
Скворешня з повагою подивився на нього через голови присутніх.
— Це ви в думці так швидко підрахували? От це здорово!
— Нічого не поробиш, — посміхнувся Горелов. — професія така…
— Ну гаразд! Значить, вага скелі сорок дві тонни. Води вона витиснула шістнадцять тонн. Виходить, скеля важила у воді тільки двадцять шість тонн.
— Всього тільки? Ну, ну! — з іронічним захопленням вимовив Матвеєв.
— Підемо далі, — загнув Скворешня другий палець, не звертаючи уваги на іронію Матвєєва. — Дно біля входу в грот було дуже похиле назовні, і від цього центр ваги скелі теж перемістився назовні. Це полегшило мені задачу приблизно наполовину, тобто зменшило вагу скелі до тринадцяти тонн. Врахуйте ще, — Скворешня загнув третій палець, — мою хорошу позицію, при якій ноги перетворилися в чудові важелі, — це зекономило мені ще тонни три…
— Слово честі, — розреготався лейтенант Кравцов, — ще трохи — і від скелі нічого не залишиться! І взагалі нічого не було й нічого не сталося!
— Ні, ні! — заперечив під загальний сміх Скворешня, загинаючи четвертий палець. — На десяти тоннах я зупиняюсь. І це навантаження, з яким я ні за що не справився б, але мені допоміг четвертий фактор — страх. Так, так! Відверто кажу — страх смерті! Нічого тут соромитися… Саме він і подвоїв мої сили. Але я даю вам слово честі, товариші, що хоч скеля й почала під кінець піддаватися, я відчував, що мої сили вже вичерпались до краю. І тут з'явився п'ятий фактор. П'ятий, вирішальний фактор! Фактор, який в останній, критичний момент вирішив мій поєдинок із скелею на мою користь! Ану, хто відгадає, що це за фактор, га?
Читать дальше