Герман Фрайберг: Таємнича Африка

Часом легше добратися до Анголи, ніж проникнути в глиб країни: португальці всіляко перешкоджають іноземцям подорожувати по ній. Річ у тім, що в Анголі є родовище надзвичайно гарних прозорих алмазів. Проте я як супутник сеньйора Монтейро міг вільно бувати всюди.

На шляху нам траплявся найрізноманітніший ландшафт: від сухого степу до квітучих гаїв, від чорного сухостою до зелених пралісів.

Між річками Лонгою і Кванзою розлягається напівпустельна місцевість, в якій живе плем'я квісама. Кванза, найбільша річка Анголи, утворює собою своєрідний кордон між рослинністю — інший такий рідко де знайдеш. Переправившись на протилежний берег цієї річки (а ширина її досягає ста п'ятдесяти метрів), ніби відразу потрапляєш в інший світ.

По один бік Кванзи місцевість густо заселена. Це батьківщина племені квімбунду. Ми бачили тут чудові пальмові гаї, за якими розлягаються прекрасні, добре оброблені плантації. Грунт на цьому березі сухий, і мухи цеце, що переносять небезпечну сонну хворобу, тут не розплоджуються. Тому квімбунду майже не хворіють на неї.

По другий бік річки, навпаки, — далеко тягнуться згубні непрохідні болота, а за ними починається степ. Тут ми лиш де-не-де зустрічали невеликі плантації олійних пальм. Їх старанно доглядають. У цій місцевості мухи цеце знаходять для себе найсприятливіші умови. Вони не віддаляються звідси більше, як на двісті метрів, і ніколи не перелітають через воду, хіба що поодинокі з них часом потрапляють на протилежний берег разом з неграми на човнах. Однак вони не затримуються там, а відразу повертаються назад. Саме цій обставині і завдячує сухіший берег Кванзи своїм добробутом. Через муху цеце негри з племені квімбунду не наймаються на роботу на протилежний берег, де живуть негри квісама.

Квісама — ставні, сильні люди. Вони запеклі мисливці і полюють за допомогою луків. Очевидно, ця пристрасть і змушує їх залишатися на тих страшних болотах. Місцевість, де живуть квісама, — просто рай для великої дичини. Тут водиться червоний буйвол, чи не найнебезпечніша тварина Африки, трапляються антилопи-гну і лосевидні антилопи. Річка Кванза аж кишить бегемотами, біля її верхів'я часом зустрічаються леви, а на схід від Мушими — велетні тваринного світу слони.

Чоловіки квісама не тільки мисливці, вони ще й працюють на плантаціях білих, наприклад, на бавовняних плантаціях поблизу Кванзи. Свої ж власні поля доводиться обробляти жінкам.

Квісама й досі зберегли звичаї, які існували в них сотні років тому. Одягу в європейському розумінні вони не мають. І чоловіки й жінки одягають лиш трикутні, розшиті перлами пов'язки на стегна. На шиї вони носять важкі свинцеві обручі й намисто з білих перлин. У жінок з обох боків голови теж звисають разки перлин. Такі ж самі разки і в чоловіків, і її жінок підв'язані нижче колін та біля кісточок.

На чолі племені квісама стоїть вождь, так званий зоба. Поряд з ним велике значення має ще знахар. Роль знахаря зрозуміти не важко, коли взяти до уваги те, що квісама й досі поклоняються духам. Вони вважають, що знахар близько знається і з добрим, і з злим духом. Усе лихо йде від злого духа. Він насилає хвороби на людей, свиней і собак, затримує дощ. Добрий дух, навпаки, дає багато води і дбає про те, щоб поблизу з'являлися стада антилоп. З хворих людей свого племені знахар «виганяє» хворобу, як у середньовіччя виганяли чорта.

Внаслідок несприятливих життєвих умов серед квісама завжди була велика смертність. Похорон вони справляють дуже урочисто. Померлого кладуть тут же в хатині на ликову мату, навколо якої мовчки стають його жінки. Всі вони розмальовані білою фарбою. Перед заходом сонця з'являється знахар, в обов'язок якого входить відтяти небіжчикові голову, а потім виконати нелегкий обряд — вигнати з нього чорта. Для цього злиденне збіжжя померлого переносять у житло знахаря, де його так старанно «очищають», що від нього нічого не лишається. Принаймні спадкоємцям його ніколи не повертають. Труп у сидячому положенні загортають у мату й опускають у довгасту яму два метри завглибшки. Потім яму засипають землею, а зверху кладуть голову. Весь посуд небіжчика закопують разом з ним, щоб йому було з чого їсти під час довгої мандрівки в країну доброго духа. Не встигнуть труп прикрити землею, як тихий смуток змінюється просто-таки нестямними веселощами. В селищі зчиняється неймовірний гамір. Чоловіки й жінки збираються на просторому майдані край села і починають танцювати.