Ален Бомбар - Сам в океані

Тільки білий пінявий слід лишився на морі від катерів, які розтанули за обрієм. Ми шукали таємничого, невідомого — і ось опинилися з ним віч-на-віч. Ми так часто думали про цю самотність, що тепер сприйняли її як дорогоцінний дарунок, про який мріяли протягом довгих років і який нарешті одержали. Тут було все: і вода, і вітер, і плескіт хвиль. Тільки нас досі не було тут. Та ми прибули сюди, коло замкнулося, і тепер, здається, все гаразд, усе на своєму місці.

(25–27 травня 1952 р.)

Спочатку між Джеком і мною западає гнітюча мовчанка. Наше майбутнє видається нам невідомим, таємничим, і ми вже відчуваємо на собі його тягар.

Вітрила ми не піднімаємо. Джек боїться, що воно не витримає рвучкого вітру, і вирішує поступово випробувати його надійність, а заразом і щогли. Щоб нас не знесло вітром до Ніцци, ми вперше скористалися плавучим якорем 5 5 Цей пристрій колись широко використовували мореплавці. Знову витяг його із забуття відомий капітан Восс. Плавучий якір можна зробити з будь-якого предмета, здатного напівзанурюватись у воді. Його прив'язують довгим канатом чи тросом до носа корабля. Принцип дії плавучого якоря такий: він повертає судно носом до хвиль, щоб воно в найвигіднішому положенні приймало на себе їх удари. Під час бурі вітрила згортають, і корабель дрейфує за вітром, тягнучи за собою плавучий якір. Через опір води трос натягується, і корабель повертається носом проти хвиль та вітру. Течія повільніше несе суденце, і йому вже не страшна бортова хвиля, що раніше могла його перевернути. Нашим плавучим якорем був невеличкий парашут, який розкривався у воді, коли човен тяг його за собою. По суті, ми уповільнювали дрейф так само, як парашутист сповільнює свій спуск. Згодом я використав цей якір для іншої мети, щоб, згідно з моєю теорією, зменшити на човні кількість спорядження. (Прим. автора.) . «Єретик» покірно слухається і повертається носом до італійського берега.

Нарешті розвиднілося. Коли ранковий туман розтанув, ми побачили, що берег загрозливо наближається до нас. Треба було негайно відпливти якнайдалі у відкрите море, щоб уникнути зустрічі з численними мисами, які виступали далеко на схід і були небезпечною перешкодою на нашому шляху.

Попереду нас чекало багато пасток: мис Ферра, мис Антібський, Леренські острови. Далі йшли мис Камара і острів Леван, який навіть оптимісти із числа наших прихильників вважали за незбориму перешкоду для чоловіка. Відразу ж за островом Леван берег повертав на захід, і перед нами відкривалися неосяжні морські простори.

Вітер ущух, і ми підняли вітрило. Зробити це виявилось не так легко, бо щогла була укріплена аж на самісінькому носі човна. «Єретик» скидався на ванну, закриту спереду і відкриту ззаду. Вільного місця лишалося мало: доводилось тулитися на площі два метри завдовжки і метр десять сантиметрів завширшки. Ми не наважувалися ходити по тенту носа «Єретика», боячись прорвати неміцний брезент. Щоб добратися до щогли, доводилося робити карколомні, акробатичні вправи, балансуючи на одному з бортових поплавців. Повертатися було ще важче. Найчастіше я добирався до щогли плазом.

«Єретик» пришвидшував хід. З напнутим вітрилом і натягненим шкотом він гордо різав хвилі, лишаючи позаду спінений слід, що зовсім не відповідав скромній швидкості човна. Але ми відчували, що все ж рухаємось уперед. Круті буруни, які лишалися за кормою, допомагали нам визначати на око швидкість «Єретика». Пізніше я навчився робити це інакше: дивився, наскільки сильно напнуто вітрило і натягнуто шкот. Зараз ми ледве робимо півтора вузла за годину, але все-таки пливемо.

Близько 11-ї години вітер затих. У цей час ми перебували якраз напроти мису Ферра. Як бачите, не так легко стати потерпілим від корабельної аварії!

Тиша гнітить нас, але нам не хочеться порушувати мовчанку, кожен думає про найдорожче, що він залишив на березі. Тепер, коли ми, нарешті, можемо об'єктивно і спокійно оцінити те, що сталося, нас огортає сум. Образи друзів і близьких знову зринають у спогадах. Ми вже не безстрашні герої, а звичайні собі смертні, якими й були насправді.

Щоб якось розвіятись, влаштовуємо нараду. Кожен з нас намагається показати, що він незворушний. І от виявляється, що найважче для нас — розмовляти нормально: ми весь час переходимо на шепіт. Проте нам ясно, що так довго не може тривати, інакше страх почує наші молитви і запанує над морем.

Користуючись штилем і тимчасовим перепочинком, ми заходилися приводити в порядок усе наше спорядження, щоб воно було готове для тривалого життя в морі. Насамперед ми закидаємо дві доріжки з блешнями — треба забезпечити себе «харчами», потім складаємо розпорядок на всю добу — зробити це на суходолі не мали змоги, хоч і довго готувалися до подорожі.